Доповідь на Четвертих Покровських місіонерсько-просвітницьких читаннях (жовтень, 2011рік)

У своєму першому посланні до Коринфян, у ХІ главі, апостол Павел попереджає християн Коринфу, що повинні серед них і єресі бути, щоби виявились вмілі (досвідчені) [1, с.1522].      Правда, під словом «єресі», апостол розумів, швидше, «розбіжності», а не сучасну його інтерпретацію [2, с.325]. Але принцип, вказаний апостолом, діє ефективно упродовж понад двох тисячоліть існування Церкви Христової. Виникнення кожного нового єретичного вчення ставить актуалізовану проблему перед Церквою, та зумовлює реакцію своїх вірних у її вирішенні. Одну з таких сучасних проблем і буде порушено у даній статті.

Протестанти-п’ятидесятники, чи, як вони самі себе називають – християни віри євангельської – цікавляться місцями із Біблії, у яких йдеться мова про Духа Святого, який наче посилає їм дар різномовства. Вони наводять ці місця у суперечках із представниками інших віросповідань, щоб довести доцільність своїх релігійних переконань. Користуються вони переважно «синодальним» перекладом Святого Письма і це остаточно заплутує справу. Про неточності й двозначності цього перекладу немало вже висловлено думок; ми додамо лише, як приклад, що переклад слів ХІІ глави Євангелія від Марка «блюдітєся от кніжнік, хотящіх во одєяніях ходіті» [1, с.1346]  у «синодальному» варіанті «остєрєгайтєсь кніжніков, любящіх ходіть в длінних одєждах» [3, с.1073], дав привід протестантам вбачати у цих словах вказівку на довгі підрясники та ряси священнослужителів та монахів і, відповідно, зараховувати їх до категорії книжників, засуджених самим Спасителем.

Цитата, від якої п’ятидесятники розпочинають свою апологію, наводиться із книги Буття. У VI її главі описується передпотопне людство, котре за розбещеність Бог постановив знищити: «…нє імать Дух мой прєбиваті в чєловєцех сіх во вєк, занє суть плоть; будут же дніє іх лєт сто двадєсять » [1, с. 6]. Але, роз’яснюючи із даної цитати властивості дії Духа Святого, вони мимохіть змушені торкнутись поперереднього тексту цієї глави: « І бисть єгда начаша чєловєци мнозі биваті на зємлі, і дщєрі родішася ім; відєвше же синовє Божиі дщєрі чєловєчі, яко добри суть, пояша сєбє жени от всєх яже ізбраша » [ibidem].

Саме із принагідним поясненням даного місця Біблії і виникають труднощі. А на додаток, після третього вірша, де згадується про Дух Божий, знову йдеться про синів Божих: « Ісполіні же бяху на зємлі во дні они; і потом, єгда вхождаху синовє Божиі к дщєрєм чєловєчєскім, і раждаху сєбє; тіі бяху ісполіні, іже от вєка, чєловєци імєніті». Синами Божими проповідники-п’ятидесятники називають ангелів, від яких то і народжувались велетні.

Толкова Біблія Лопухіна не так категорично відстоює абсолютизм пояснення слів «сини Божі», вона подає три альтернативних варіанти розуміння. Перший – це сини іудейської знаті, котрі одружувались із дівчатами нижчих соціальних прошарків. Звідси у латинському тексті Біблії дане словосполучення перекладене як filii illustrium. Лопухін проте зазначає, що таке пояснення було властиве переважно іудейським равінам і є досить довільним, а тому не витримує спеціалістичної критики [4, с.88].

Другим варіантом автор Толкової Біблії наводить пояснення, яке поділяли багато хто із отців та вчителів Церкви; зокрема Іустин Філософ, Іриней, Афінагор, Климент Олександрійський, Тертуліан, Амвросій й інші. Синами Божими вони називали, як і сучасні п’ятидесятники, ангелів. Майже всезагальна есхатологічна екзальтація перших століть християнства підсилювала позаземні настрої віруючих, відчуття близької присутності потойбічного світу зумовлювало саме таке уявлення про вищенаведену цитату книги Буття. Лопухін зазначає, що справді у деяких, особливо поетичних фрагментах Біблії, синами Божими називаються ангели, проте у даному тексті історичний та філологічно-догматичний його характер не дозволяють погодитись із таким поясненням.

Третім і найбільш відповідним варіантом автор вважає розуміння під словосполученням «сини Божі» нащадків молодшого сина Адама Сифа. Його думку поділяли святі Іоанн Златоуст, Єфрем Сирін, Кирил Ієрусалимський, Ієронім, блажені Августин й Феодорит. Усі ці церковні авторитети були переконані, що благочестиві нащадки Сифа брали собі за жінок «доньок людських», тобто представниць роду Каіна, котрі відрізнялись фізичною красою та почуттєвою привабливістю [ibidem, с.89]. Лопухін також впевнений, що представники одного й того ж первісного людства хоча й були однієї природи, проте були протилежні за своєю духовно-моральною сутністю: сини Божі уособлювали усе добре і духовне, а доньки людські – земне та чуттєве. При їх змішуванні зникає ця чітка межа між добром і злом, починають панувати низькі чуттєві інтереси, за що Господь й обіцяє знищити людство.

Третій варіант у версії Лопухіна принаймні є більш переконливим, аніж «протестантська» пропозиція, хоча й він, на нашу думку, не є досконалим. Цей варіант став загальноприйнятим у церковній освіті: Біблейська енциклопедія архімандрита Нікіфора під рубрикою «сини Божі» безапеляційно повідомляє: «При сині патріарха Сифа, Єносі, почали відзначати благочестивих його нащадків ім’ям синів Божих, на відміну від нечестивих нащадків Каїна, котрих називали синами людськими» [5, с.683].

Але п’ятидесятники категорично відкидають будь-які інші пояснення окрім свого. Вони наводять додатковий аргумент: шостий вірш першої глави книги Іова прямо синами Божими називає ангелів. Ми наведемо його текст із синодального перекладу: «І бил дєнь, когда прішлі сини Божиі прєдстать прєд Господа; мєжду німі прішел і сатана» [3, с.512]. Здавалося б, що контекст цитати інакшої інтерпретації синів Божих не передбачає. Лопухін  підтверджує, що у даному випадку маються на увазі ангели [6, с.59] і цим доводить, що при толкуванні ним Біблії, її славянський «першовзірець» його просто не цікавив. Адже на церковно-славянскій мові дана цитата читається наступним чином: «І бисть яко дєнь сєй, і сє пріідоша ангєлі Божіі прєдстаті прєд Господєм, і діавол пріідє с німі» [1, с.653].

У Старому Заповіті трапляються місця й опісля книги Буття, де чітко вказується, що синами Божими називаються не ангели. У книзі Второзаконня читаємо: « Возвєсєлітєся, нєбєса, купно с Нім, і да поклоняться Єму всі ангєлі Божіі; возвєсєлітєся, язици, с людьмі Єго, і да укрєпятся Єму всі синовє Божіі; яко кровь синов своїх отмщаєт і отмстіт,..» [1, с.255]. Як бачимо, тут окремо згадуються ангели Божі та сини Божі; і кров синів, за яку мстить Господь, вказує на творіння, що має тіло, а не на безтілесних ангелів. Пророк Осія подібно звіщає: «і будєт чісло синов ізраілєвих акі пєсок морскій, іже нє ізмєрітся ні ізочтєтся; і будєт, на мєстє, на нємже рєчєся ім – нє людіє моі ви – сіі тамо прозовутся синовє Бога живаго» [ibidem, с.1122]. На нашу думку, достатньо й цих двох цитат для аргументації вищенаведеної тези.

Метафори, які вживаються у Біблії, мають однаковий зміст як у Старому, так і у Новому Заповітах. Спаситель розповідав свої приповістки зрозумілою для євреїв алегоричною мовою. Він казав після «чуда п’яти хлібів»: дбайте про їжу життя вічного, і євреї, розуміючи про що мова, запитували: що маємо чинити, щоб робити справи Божі [2, с.169]; далі Господь докоряв їм, що чинять справи свого отця, а вони відповідали, що не народжені від любодійства і Отець їх є Бог [ibidem, с.175]. Так ось і вирішення питання, якого ми торкнулись, слід шукати з вуст Іісуса, у Новому Заповіті.

Варто згадати приповістку, котру описує євангеліст Лука у ХVI главі, про невірного управителя. Багатому чоловікові було донесено, що його управитель марнує його майно. Багатий звелів управителеві дати звіт і той почав, піклуючись про своє майбутнє, відписувати боржникам багатого їхні борги. Господар, коли взнав про це, похвалив кмітливого управителя, що той розсудливо вчинив. Закінчується ця приповістка фразою: «…бо сини віку цього розумніші (мудріші) від синів світу (світла) в роді своїм » [ibidem, с.136].

Цілком зрозуміло, що мова тут не про ангелів, а про людей. Синів віку цього можна ототожнити із старозаповітними синами людськими, а синів світла (український переклад подає «сини світу») – із синами Божими. Гладков у своєму Толкуванні Євангелія, посилаючись на професора Буткевича, констатує, що синами віку цього Господь називав грішників, а синами світла фарисеїв та книжників [7, с.528-29]. Важко погодитись із таким поясненням, тому що сам Спаситель називав книжників та фарисеїв зміями, породженнями єхидни, сліпими провідниками сліпих, а грішників, що каються – спадкоємцями Царства Божого: Закхея-митаря Він назвав сином праведного Авраама, а совістливому розбійнику пообіцяв рай. Лопухін виводить синів Божих із роду «благочестивих сифитів», протиставляючи їх нечестивим нащадкам Каїна. Але ж сам Каїн походить від Адама як і його брат. Ной «обрєтє благодать прєд Господєм Богом», а його син Хам здійснив ганебний вчинок. А й із самих сифитів відзначаються позитивно Єнос, котрий уповав прикликати ім’я Господа Бога, Єнох, що догодив Богові і, звичайно, Ной. В нашому випадку, видно, діє не родовий принцип, а якийсь інший – понадтілесний. «Ганебне життя погане, не народження; Бо ж знатність роду – просто гнилість давня; Рід започатковувати гідніше, аніж закінчувати, І честь своя краща, ніж сімейна» [8, с.392] – ось так Григорій Богослов ставився до родових  загальних привілеїв та почестей.

Новий Заповіт наголошує на особистісному духовному народженні, не на тілесно-родовому, на благочесті кожної окремої людини, а не на генетичних задатках. « Є два шляхи: один – життя і один – смерті; велике ж розрізнення між обома шляхами » [9, с.3] – цими словами починається «Дідахі». А інший великий кападокієць – Григорій Нисський розмірковує про призначення людини наступним чином: «…щоб земля не залишилась зовсім не маючою частини і долі у перебуванні істот духовних та безплотних, найкращим промисленням приведене до буття єство людське, коли духовна й Божественна сутність душі зодягнута землянистою частиною,.. звернення погляду до Бога, не інше що є, як життя, властиве і співобразне духовному єству » [10, с.287]. Тобто якщо людина виконує своє призначення, задум про неї Бога, тоді й має право називатись сином Божим по-благодаті, а якщо живе лише тимчасовими земними інтересами та тілесними пожадливостями, то більш як сином віку цього, сином людським її й не назвеш.

Багато на цю тему писав апостол Павел у своїх посланнях. Перефразовуючи пророка Ієремію, він пише у другому посланні до Коринфян: « І тому вийдіть з середовища їхнього і відділіться, говорить Господь, і не доторкайтесь до нечистого: і Я прийму вас. І буду вам Отцем, і ви будете Моїми синами і дочками, говорить Господь Вседержитель» [2, с. 341]. Доторкатись до нечистого, перебувати у середовищі неправедних, виявляється, вже може стати причиною духовної деградації. А коли все життя провести поряд із людиною, що веде боговідстуниський спосіб життя? Соломон був наймудрішою людиною не тільки свого часу, проте бажання дружин-поганок відвернули його від Бога, затьмарили мудрість. «С прєподобним прєподобєн будєши, і с мужем нєповінним нєповінєн будєши, і со ізбранним ізбран будєши і со строптівим развратішися » [1, с.695] – попереджає пророк Давід у 17 псалмі. «…коли живете за плоттю, то помрете, а коли духом умертвляєте діла плотські, то живі будете. Бо всі, що Духом Божим водяться, є сини Божі » [2, с.299] – продовжує апостол у посланні до Римлян. Зрозуміло, що слова Бога про те, що Дух Його не має перебувати у людях цих до віку, є, швидше, констатацією факту, а не вироком: бо ж «мудрування плотське є ворожнечею проти Бога».

Повертаючись до приповістки про невірного управителя опісля наведених цитат, сміливо можна ствердити, що фарисеї й книжники синами світла бути не можуть, як і управитель багатія, оскільки зі змісту не випливає, що він покаявся і зробив милість боржникам заради Христа. Він керувався інстинктом самозбереження, щоб прийняли у домівки свої, коли володар його звільнить, а це є психологія саме синів віку цього. Вони мудріші у своєму роді, бо міцно чіпляються за земне життя і затишок у ньому, а сини світла у їхніх очах недолужні та нездібні, тому що уповають на Бога більше ніж на свої сили й вміння і керуються у бутті любов’ю, котра не шукає свого, всьому йме віру, все терпить. А додатково, у класифікаціях онтогенезу синівство можливе не у парах раб – володар, наймит – господар, а лише у гармонійному відношенні син – отець, куди статус управителя зарахувати важко. « Тому що ви не прийняли духа рабства, щоб знову жити в страху, але прийняли Духа усиновлення, Яким кличемо: «Авва, Отче!» » [ibidem]. Мабуть, у часи від Сифа до Ноя у праведних і плоть була якби легка прозора, схожа на Адамову у раю. Але й у наш час, коли доводиться спілкуватись із людиною високої святості, таке відчуття легкості плоті огортає співрозмовника – здається, що цей син світла в будь-яку мить може відлетіти до неба.

Вірніше було б розуміти зміст VI глави Буття наступним чином: благочестиві передпотопні чоловіки, в яких око душі не затьмарилось під дією наслідків первородного гріха, спокушувались красою доньок синів віку цього і, одружуючись із ними, забували про Творця і переставали Йому служити в дусі, перетворюючись згодом також на синів людських. Але таке пояснення не приваблює представників протестантських харизматичних течій – псевдо-містика та екстатичні переживання більше узгоднюються із не менш неймовірним варіантом толкування. Чому неймовірним? Тому що ангели - істоти безтілесні і плотські бажання їм не властиві – це по-перше, а по друге – представниця жіночої статі, якщо народить дитину від нематеріальної сутності, то це буде порушенням  усіх законів та призначень і це буде називатись чудом. В історії людства лише раз трапилось таке чудо, яке зворушило своєю неймовірністю увесь створений світ, коли Дух Святий зійшов, а сила Всевишнього осінила Діву Марію. Це була дія самого Бога і прирівнювати до Його всемогутності можливості ангелів, чудесну єдину неповторну подію вульгарно зводити до множини звичайних стосунків, м’яко кажучи, не толерантно.

«Чи не всі вони службові духи, що їх посилають служити тим, які мають успадкувати спасіння? » [ibidem, с.403] – так розмірковує апостол у посланні до Євреїв про сутність ангелів, а із ІІІ глави до Галатів ми запозичимо цитату, як підсумок нашого дослідження: « Бо всі  ви – сини Божі через віру в Христа Іісуса; всі ви, що в Христа хрестилися, в Христа одяглися. Немає вже іудея, ні язичника; нема раба, ні вільного; нема чоловічої статі, ні жіночої; бо всі ви – одно в Христі » [2, с.354]. Гладков із цим висновком, наперекір своїй позиції, начебто згідний: «Неможна не звернути ще уваги на те, що євангеліст Лука довів родовід до Адама й Бога і закінчив його словами: Адамів, Божий. Припустимо, усі люди – нащадки Адама, створеного Богом, усі називають Бога своїм Отцем, але, однак, ніхто не наважиться говорити, що він походить від Бога » [7, с.145]. Так що не ангели названі синами Божими, а, алегорично, по благодаті й благочестю, святі, праведні, але все ж, із плоті й крови, люди.

Використана література

1.Біблія – Санкт-Петербург, 1900.- 1658 с.

2.Новий Завіт – К., 1988.- 500 с.

3.Библия – Свято-Успенская Почаевская Лавра, 2008.- 1376 с.

4.Толковая Библия, или Комментарий на все книги Св. Писания Ветхого и Нового Завета под. редакцией А.П.Лопухина. Ветхий Завет: в 5 тт. – М., 2008. – Т. І: Пятикнижие; Исторические книги.- 1056 с.

5.Библейская энциклопедия архимандрита Никифора – М., 1891.- 902 с.

6.Толковая Библия, или Комментарий на все книги Св. Писания Ветхого и Нового Завета под. редакцией А.П.Лопухина. Ветхий Завет: в 5 тт. – М., 2008. – Т.ІІІ: Исторические книги; Учительные книги.- 960 с.

7.Гладков Б.И. Толкование Евангелия – СПб., 1913.- 842 с.

8.Григорий Богослов, святитель. Мысли, написанные четверостишиями // Избранные творения. – М., 2008.- С.386-396.

9. Учение двенадцати апостолов – М., 2007.- 32 с.

10. Григорий Нисский, святитель. О младенцах, преждевременно похищаемых смертию // Избранные творения. – М., 2007. – С.275-306.