Публікація: Філіпенко Н. З історії філософської спільноти в Україні: Київське Науково-філософське товариство (1914-1919) // Філософська думка. – 2015. – № 3. – С. 74-88.

 Вивчення тих фрагментів історії філософії в Україні кінця ХІХ – початку ХХ століть, пов’язаних з Києвом, що табуювалися в радянський період, дивним чином співпадає з самим ходом філософського процесу тієї доби: спочатку в фокус дослідницьких інтересів попали окремі персоналії [наприклад, Ткачук, 1997], згодом настав час реконструкції інституціюваної форми філософування, що відтворювала контекст і панораму традицій, в яких творили згадані філософи: спершу – академічної філософії в Київському Імператорському університеті св. Володимира [наприклад, Ґенеза, 2009 ] та Київській Духовній Академії [наприклад, Мозгова, 2004], потому – філософських товариств (Київських Релігійно-філософського (1908-1919) та Науково-філософського товариств (1914-1919)) [наприклад, Филиппенко, 2009], які стали місцем зустрічі і дискусій не лише викладачів філософських дисциплін учбових закладів різних рівнів, а й усіх тих, хто займався, або ж цікавився філософією, так би мовити, непрофесійно (однак, як виявилося пізніше, дехто з них залишив значний слід і в історії філософської думки).

На перший погляд, філософські товариства як неформальні об’єднання, що на початку ХХ ст. виникли в найбільших університетських містах Російської імперії, в тому числі й у Києві, можуть здаватись досить скромним чинником філософського процесу, певним несамостійним додатком до академічної філософії. Можливо, саме цим пояснюється те, що довгий час вони залишалися на периферії уваги дослідників історії філософії[1], однак останнім часом ситуація дещо змінилася.[2]

 Для того, щоб визначити те місце, яке належить філософським товариствам у філософській думці цього періоду, звернемося до свідчення сучасника тих подій – російського філософа Б. Яковенка: «Коли одинадцять років тому (у 1914 р. – Н.Ф.) вийшла остання книга «Логоса», ціла низка ознак свідчила беззаперечно про те, що наближається епоха філософського розквіту в Росії. Мати неабияку надію на це дозволяли, перш за все, суто зовнішні фактори: розмноження та посилена діяльність філософських товариств і гуртків обох столиць, народження нових філософських органів, частіша поява статей філософського змісту в суспільно-літературних і політичних журналах та газетах, зростання кількості різного роду та обсягу філософських публікацій...» [Яковенко, 1925: с. 195].

Подібні заяви про наявність і збільшення кількості філософських товариств як ознаку філософського розквіту мали вагоме підґрунтя. Вже перше філософське об’єднання, створене у 1884 р. при Московському університеті, внесло вагомий внесок у розвиток філософії в Російській імперії. Воно дістало назву «Московське Психологічне Товариство» з ініціативи його засновника професора філософії М. М. Троїцького, що тяжів до емпіричного напряму в філософії й основною філософською дисципліною вважав психологію, яку він розумів досить широко, пов’язуючи її з іншими галузями знання. Враховуючи останнє, товариство, що через 25 років свого існування налічувало більше 200 членів, забезпечило можливість спілкування і співпраці представників різноманітних гуманітарних наук, тим самим збагативши  і розширивши «поле» філософських досліджень, ініціювало створення у 1889 р. на пожертви одного з меценатів спеціального філософського журналу «Вопросы философии и психологии», переклад низки творів світової філософської класики [детальніше: Виноградов, 1910]. У 1897 р. виникло Петербурзьке Філософське товариство при Санкт-Петербурзькому університеті, організоване на тих самих засадах, що й попереднє.

 

Звичайно ж, Московське Психологічне Товариство і Петербурзьке Філософське товариство не було єдиними філософськими об’єднаннями у Російській імперії. Існували студентські гуртки та семінари у вищих учбових закладах[3], викладачі філософії та її шанувальники проводили зустрічі, здебільшого на квартирі одного з учасників, в той чи інший день тижня. Однак у порівнянні з згаданими товариствами вони мали або освітній характер (як у випадку з студентськими гуртками),  або надто  обмежене коло учасників. Поява указу імператора Миколи ІІ від 4 березня 1906 р. «Про тимчасові правила про Товариства та Союзи» [Именной, 1909: с. 201–206], де було чітко виписано процедуру та умови державної реєстрації громадських об’єднань, докорінно змінила ситуацію. Офіційне оформлення чисельних  неформальних філософських зібрань створило нові можливості для їхньої діяльності: розширило кількість учасників і аудиторію, дозволило створювати друковані видання, громадські бібліотеки і т. ін. Важливим було й те, що відтепер офіційно визнані філософські товариства могли існувати не лише при учбових закладах, а й як самостійні структури, що, окрім можливості спілкування для широкого філософського загалу – викладачів різних учбових закладів, як світських, так і духовних, а також аматорів, відкривало перспективу ширшої співпраці і комунікації між прихильниками тих чи інших філософських напрямів. Підтвердженням останньої тези є реєстрація невдовзі після публікації указу низки релігійно-філософських товариств, серед яких найвідоміші – Московське РФТ пам’яті В. Соловйова (1905 р.), Петербурзьке РФТ (1907), Київське РФТ (1908). Крім уже названих філософських товариств при Московському та Петербурзькому університеті, у Москві з’явились Науково-філософське товариство, Московське товариство по вивченню науково-філософських питань, Студентське філософське товариство, а в Петербурзі – Філософське зібрання [О русской, 1915: с. 769].

14 червня 1914 р. в Київську губернську у справах про товариства присутність було подано заяву [О регистрации, 1914: л. 1–2] з проханням зареєструвати Київське Науково-філософське товариство. Засновниками товариства виступили дійсний статський радник, директор Жіночого комерційного училища Микола Миколайович Володкевич, магістрант філософії, приват-доцент по кафедрі філософії Університету св. Володимира Василь Васильович Зеньковський, магістр карного права, професор Київського університету Григорій Васильович Демченко, доктор медицини, директор Олександрівської міської лікарні Микола Федорович Страдомський, магістрант карного права,  помічник присяжного повіреного Лев Мойсейович Зайцев. 24 червня статут товариства було зареєстровано [О регистрации, 1914: л. 9].  Засновниками були розміщені об’яви в газетах та надіслані персональні запрошення [наприклад, Киевское, 1914: л. 1-2] з повідомленням про те, що 26 жовтня в приміщенні Київського громадського зібрання (вул. Володимирська, 45)[4] відбудуться установчі збори товариства, й у відповідності до § 3 статуту особи, які з’являться на запрошення засновників на ці збори й підпишуться під статутом, вважатимуться дійсними членами товариства. На зборах було обрано керівні органи КНФТ. Головою товариства став юрист і філософ Євген Васильович Спекторський, товаришами голови – філософ П. П. Кудрявцев та педагог М. М. Володкевич, членами ради – богослов В. І. Екземплярський, юрист Г. В. Демченко, філософ Г. І. Якубаніс, кандидатами у члени ради – історик В. З. Завітневич, лікар П. В. Петровський, казначеєм – економіст Є. Є. Слуцький, секретарем – філософ В. В. Зеньковський, товаришем секретаря – юрист Л. М. Зайцев, членами ревізійної комісії – юрист О. Б. Гольдман, філософи А. М. Лазарєв та О. Б. Селіханович, кандидатами ревізійної комісії – філологи С. Л. Нєвєров і С. І. Маслов [Открытие, 1914][5].  У своєму слові на відкритті КНФТ приват-доцент В. В. Зеньковський відзначив заслугу бувшого професора Київського університету св. Володимира по кафедрі філософії Г. І. Челпанова (що на той час уже був професором Московського університету) у підготовці ґрунту для створення філософського товариства у Києві, згадавши діяльність заснованої ним при університеті Психологічної семінарії. Символічно, що на адресу товариства прийшла телеграма від відомого московського філософа Г. Г. Шпета[6], що свого часу також був учасником Психологічної семінарії: «Усією душею вітаю ваш день народження. Вірю з Декартом, що філософія одна відрізняє нас від варварів, що найбільше благо держави – наявність справжніх філософів»[Открытие, 1914].

Отже, через 6 років після появи першого офіційно зареєстрованого філософського об’єднання – Київського Релігійно-філософського товариства (1908), засновниками якого виступили професори Київської Духовної Академії та Університету св. Володимира, в Києві з ініціативи, знову ж таки, переважно викладачів Університету розпочало свою діяльність ще одне філософське зібрання – Київське Науково-філософське товариство. Лише установчі збори товариства відбулися в будівлі Київського громадського зібрання, з листопада 1914 р. засідання проходили в приміщенні Вищих жіночих курсів (вул. Столипінська, 55)[7], у 1918-1919 рр. – в Університеті св. Володимира.

Напевне, саме відмінність у назві товариств «релігійне» та «наукове», а також §§ 1 статутів КРФТ («товариство має на меті всебічну розробку питань релігії та філософії» [Устав, 1908: с. 3]) та КНФТ («товариство має на меті розробку науково-філософських питань та сприяння розповсюдженню інтересу до науково-філософського знання» [Устав, 1914: с. 3]) дозволили першому досліднику товариств С. Шурлякову висловити наступне припущення про причину створення Київського Науково-філософського товариства: «Релігійно-філософська спрямованість товариства (КРФТ – Н.Ф.) на 1914 р. перестала задовольняти тих із членів, котрі займалися не тільки філософією релігії, а й філософією взагалі» [Шурляков, 1993: с. 165]. Однак, на наш погляд, ця гіпотеза потребує суттєвої корекції. Про це свідчить, наприклад, низка суто зовнішніх маркерів. По-перше, – § 33 статуту КНФТ: «У випадку закриття Товариства все майно його після сплати всіх боргів Товариства переходить до Київського Релігійно-Філософського Товариства…» [Устав, 1914: с. 12]. По-друге, троє (В. В. Зеньковський, Л. М. Зайцев, М. Ф. Страдомський) з п’яти засновників КНФТ входили до КРФТ, з 15 членів керівних органів КНФТ 9 не лише брали участь у діяльності КРФТ, а й фактично визначали її спрямування: двоє (В. З. Завітневич – член ради (1908-1912) та П. П. Кудрявцев – товариш голови (1908-1909) та голова товариства (1910-1912)) були засновниками КРФТ, четверо на момент заснування Київського Науково-філософського товариства входили до керівництва КРФТ (В. І. Екземплярський був головою товариства, В. В. Зеньковський – товаришем голови, О. Б. Селіханович – членом ради, О. Б. Гольдман – членом ревізійної комісії). Відтак, навіть склад КНФТ ставить під сумнів не лише його конфронтацію з КРФТ на зразок гострої полеміки між Московським і Петербузським РФТ та філософами, що гуртувалися навколо журналу «Логос»,[8] а й існування розмежування між ним та КРФТ по лінії «релігійна та наукова філософія».

На нашу думку, значним поштовхом до створення КНФТ все ж таки була заборона указом Св. Синоду від 13 квітня 1912 р. викладачам духовних учбових закладів брати участь у діяльності Київського Релігійно-філософського товариства, що змусило вийти з його складу професорів КДА П. П. Кудрявцева і В. З. Завітневича, доцентів КДА В. Д. Попова та І. П. Четверикова, викладача КДС А. І. Максакова [детальніше: Филиппенко, 2009: с. 57-59]. Крім очевидного наслідку цього указу – втрати КРФТ значної частини тих своїх членів, які складали його «ідейне ядро», існував ще один, не менш болючий, – було перервано публічний діалог між викладачами Університету св. Володимира та Київської Духовної Академії. Заснування КНФТ дозволило поновити цей діалог однодумців. Для вступу до товариства викладачі духовних учбових закладів мали отримати дозвіл Митрополита Київського і Галицького Флавіана. В Центральному державному історичному архіві України в м. Києві збереглися заяви професорів КДА П. П. Кудрявцева та М. К. Маккавейського на ім’я ректора єпископа Канівського Василія про клопотання перед Митрополитом дозволити їм брати участь у діяльності КНФТ. У поданні Митрополиту Флавіану ректор писав: «Оскільки, як це видно з наданого мені й при цьому доданого Статуту названого Товариства, воно має на увазі суто наукові завдання, і професори Маккавейський та Кудрявцев є в Академії викладачами філософських предметів, то осмілююсь поштиво просити Ваше Високопреосвященство задовольнити прохання названих професорів і дозволити їм брати участь у вказаному Товаристві як дійсні члени» [О разрешении, 1914: л. 3]. Дозвіл було надано.

 Водночас поява КНФТ дозволила розширити філософський діалог, що склався між викладачами Університету та КДА,  ще й за рахунок тих, хто був далекий від обговорення церковних і суто релігійних проблем, чому присвячувалася значна частина доповідей на засіданнях КРФТ, однак не відкидав можливості існування релігійної філософії та діалогу з її прихильниками. Мабуть, саме тому серед учасників товариства ми не бачимо професора по кафедрі філософії Університету св. Володимира О. М. Гілярова, який у відгуку на звіт за 1910 р. професорського стипендіата В. В. Зеньковського писав: «Нахилу в бік релігійних інтересів під час занять філософією бажаним визнати не можу…» [Отчет, 1910: л. 13]. Слід зазначити, що КНФТ, як свого часу Московське психологічне товариство та Петербурзьке філософське товариство при столичних університетах, об’єднало у своїх рядах представників різноманітних гуманітарних наук – філософів, філологів, істориків, педагогів, юристів, економістів, залучивши до співпраці  також і богословів (що відрізняло товариство від інших). Ще однією особливістю КНФТ було розширення кола учасників за рахунок підтримки особистих контактів з тими вченими, які свого часу навчалися в Києві і були пов’язані з ним родинними зв’язками, але згодом переїхали до Москви чи Петербурга. Це, зокрема, філософ Л. І. Шестов, другом і дослідником творчості якого був член КНФТ А. М. Лазарєв[9], а також літературознавець А. Л. Бем[10], що півтора року (з 1 вересня 1906 р. по 17 листопада 1907 р.) навчався на історико-філологічному факультеті Університету св. Володимира й відвідував семінар з російської філології проф. В. М. Перетца, активним учасником якого був член товариства С. І. Маслов.

Такому складові КНФТ якнайкраще відповідав обраний ним голова – Є. В. Спекторський, якого 7 липня 1914 р. було затверджено на посаді екстраординарного професора кафедри енциклопедії права та філософії права Університету св. Володимира. Він був добре знайомий по Варшавському університету (де навчався і обіймав спочатку посаду приват-доцента, а згодом екстраординарного професора до свого переїзду до Києва) з одним із засновників КНФТ Г. В. Демченко (останній працював там у 1897-1905 рр.) – обидва були членами юридичного відділення Наукового товариства університету. Є. В. Спекторський також у 1908 р. організував у Варшавському університеті студентський семінар з філософії права, щось на зразок Психологічної семінарії Г. І. Челпанова в Київському університеті. Однак вирішальними, напевно, все ж таки були широка філософська ерудиція, про що свідчить, зокрема, його робота «Нариси з філософії суспільних наук» (Варшава, 1907), де автор демонструє вільне володіння історико-філософським матеріалом від давньої до сучасної філософії, а також коло наукових інтересів, що не обмежувалось філософією, а поширювалось і на інші суспільні науки (правничі, політичні, економічні), які він пов’язував з нею, оскільки «норми належного, форми та матеріальний вміст існуючого в суспільному житті не може вивчатися природознавцями, а має вивчатися спеціальними моральними науками. Більш-менш розвинена культура являє в даних соціальних групах невідповідність і неспівпадання  між правовими нормами, політичними формами та економічними інтересами, і це надає суспільному життю постійного руху. Але цей рух має смисл не механічного чи органічного процесу, а моральної драми» [Спекторский, 10-е гг. ХХ ст.: л. 1]. Певна річ, мова йшла не про конкретику згаданих наук, а про їхні світоглядні фундаментальні засади – розуміння людини як природної, чи моральної істоти[11], хоч врешті-решт вони впливали й на неї.

Саме в сенсі розуміння філософії як широкого спектру філософських наук Є. В. Спекторський окреслив програмні завдання КНФТ у доповіді на першому (після установчих зборів) засіданні, яке відбулося 23 листопада 1914 р. Задекларувавши мету товариства – «внести свою частку у вирішення філософських проблем, висунутих нашим часом» [Спекторский, 1914: л. 2], він констатував, що саме зараз філософія переживає критичну епоху. Донедавна, зазначав доповідач, орієнтація на позитивну науку в основному зводила її роль до «філософської рецензії чи реферату науки», здавалось, що вона «підводить підсумки, як розвитку науки, так і свого власного розвитку. Філософ перестав бути шукачем істини і перетворився або на рецензента науки, або на історика філософії. Всі шляхи мислення видавалися пройденими» [Спекторский, 1914: л. 4–5]. Ця недавня усталеність філософії, на думку Спекторського, так само як і в період занепаду античної філософії, супроводжувалася «закликами «назад» – назад до Канта, і з’явились неокантіанці, назад до Фіхте, Гегеля…, і з’явились неофіхтеанці, неогегельянці… і т. п. З допомогою префікса «нео» історія філософії була піднята на ступінь системи філософії» [Спекторский, 1914: л. 6]. Однак стабільність змінилася філософською кризою, беззаперечною ознакою якої є скептицизм не лише на зразок релятивізму, який заперечує існування істини взагалі, а й такий, що відповідь на питання, сформульовані наукою і філософією, шукає в містиці та вірі. Криза охопила всі сфери філософського знання. Зокрема, в теорії пізнання все більшого впливу набувала точка зору, що «всі так звані істини – це не більше, ніж економія наших розумових сил у боротьбі з тим вічно непізнаваним інкогніто, яке іменується об’єктивним світом» [Спекторский, 1914: л. 9]. Є. В. Спекторський пов’язує проблеми сучасної гносеології з руйнуванням попередньої наукової картини світу і формуванням нової – зміною уявлень про простір і час у природознавстві, відмовою від універсальності евклідової геометрії, виявленням гіпотетичного і навіть фіктивного характеру цілої низки аксіом, що складали фундамент наукового пізнання, надання переваги категорії можливості над категоріями дійсності та необхідності. Водночас, констатує він, сучасна філософія отримала у спадок багато інших питань, які потребують осмислення, хоч вони досліджуються також у психології чи біології – зв’язок між душевним та тілесним, таємниця походження життя та мислення. Етика, естетика, філософія права перебувають у процесі становлення, дві останні – лише на самому його початку. Якщо всі попередні питання, за словами Є. В. Спекторського, стосуються кабінетної, шкільної, професійної філософії, то криза європейської культури, викликана світовою війною, перетворює на філософа кожну вдумливу людину [Спекторский, 1914: л. 15–16]. Війна, в перші ж місяці якої Німеччина перетворила Бельгію з однієї з найкомфортніших країн на руїну, на думку доповідача, показала невідповідність між декларованим і реальним станом європейської культури: «Що сталося з філософією культури та культурних цінностей, проповідь яких так наполегливо доносилась останнім часом з Німеччини? Де та абсолютна цінність людської особистості як особистості моральної, що незалежно від наявних чеснот тих чи інших емпіричних індивідів ніколи не повинна слугувати засобом для будь-кого?» [Спекторский, 1914: л. 19]. Відтак, тут Є. В. Спекторський знаходить додатковий аргумент для визначальності етичного в суспільному житті, а, отже, – і в суспільних науках. При цьому він наголошує на необхідності розуміння морального як належного та об’єктивно обов’язкового, а не як практичної доцільності (як у Джеймса), нестримної волі до життя ( як у Шопенгауера) чи волі до влади (як у Ніцше). На його думку, останній перебіг подій спростовує застарілість пошуку об’єктивних етичних імперативів і абсолютних моральних цінностей й водночас змушує переглянути беззаперечність і конструктивність еволюційної моралі, що декларує мінливість і гнучкість критеріїв добра та зла, відмову від проблеми добра як спосіб її вирішення, а також кінець філософських пошуків там, де вони ще й не починаються [Спекторский, 1914: л. 22]. І останній смисловий акцент доповіді Є. В. Спекторського пов’язаний з метафізикою, до якої він свого часу ставився з певним упередженням [12]. Підкреслюючи моральний, а не механістичний характер суспільного життя, де об’єктивні чинники завжди корегуються фактором особистості, її ціннісних установок, під впливом трагічних воєнних подій Є. В. Спекторський приходить до висновку про неминучість питань метафізики: яким є сенс подій, що відбуваються, чи буде підсумок війни «простим результатом співвідношення кількості штиків, пушок і шабель, арифметики сил і механіки їхнього зіткнення, чи він буде мати й вище моральне значення, свою теодицею?» [Спекторский, 1914: л. 23] [13].

Відтак, голова КНФТ у своїй вступній доповіді окреслив перед його учасниками цілий спектр філософських проблем, які потребували осмислення та вирішення, запропонувавши товариству широку програму дій. Способи її реалізації, які свідчать про масштабність планів КНФТ, зафіксовано в  § 10 статуту: «Для досягнення своєї мети Товариство… може: а) проводити збори, облаштовувати бібліотеку, читальню і видавати труди Товариства, книги, журнали і т.п.; б) організовувати лекції, систематичні курси, бути засновником учених інститутів; в) скликати науково-філософські з’їзди, так само як і брати участь в таких… » [Устав, 1914: с. 5],  в § 13 передбачалась також можливість створення секцій для розробки окремих науково-філософських проблем.

З самого початку діяльність товариства проходила у складних історичних обставинах: трохи більше ніж через місяць після його реєстрації розпочалася перша світова війна, з осені 1915 р. по осінь 1916 р. Університет св. Володимира перебував у евакуації в Саратові, згодом – лютнева революція 1917 г. та громадянська війна з частою зміною влади (за цей час Київ близько 10 разів переходив з рук в руки), з початком яких, за словами Є. В. Спекторського, «академічне життя було вибито з колії» [Спекторский, 2000: с. 59]. Діяльність КНФТ неодноразово переривалася – так само як і у випадку з іншими товариствами[14], однак у Києві це сталося значно раніше, і все ж знову поновлювалася при першій можливості. Особливості філософського життя цього періоду можна передати словами вже згадуваного філософа Б. Яковенка: «Вся перша половина 1914 р. була особливо наповнена безпосередніми ознаками філософського розквіту й найінтенсивнішої та плідної філософської роботи. Зима 1914-1915 рр. обіцяла принести з собою багато важливого, цінного та навіть, можливо, вирішального. Зрозуміло, всеєвропейська катастрофа, що розпочалася, відразу змінила такий стан речей, відволікла неминуче і сили, й інтереси російського суспільства в бік практичної боротьби. І чим далі затягувалася війна, вимагаючи все більшого й більшого на собі зосередження, тем більше чахли й філософські починання та плани. Нарешті, революція за декілька місяців дезорганізувала абсолютно російське життя, і філософська творчість була вимушена протягом усіх наступних років думати вже не стільки про нові діяння, скільки про те, щоб не зникнути з лиця землі руської…» [Яковенко, 1925: с. 196].  

На жаль, історична ситуація склалася так, що КНФТ не вдалося реалізувати задумане – стати вагомим осередком і каталізатором філософського життя в Україні, воно, скоріше, відбулося як проект, як певний маршрут, прокреслений пунктирними лініями. Однак і вони дозволяють виявити деякі тенденції в дискусіях, що відбувалися на його засіданнях, оцінити перспективи тих чи інших філософських досліджень. Основні теми, які обговорювались в КНФТ, стосувались етики (наприклад, В. В. Зеньковський «Смисл і корені аморалізму» – 23.11.1914), історії філософії (наприклад, С. І. Маслов «Світоспоглядання Кирила Транквілліона-Ставровецького, південно-російського письменника XVII століття» – 18.04.1915), гносеології (наприклад, Л. І. Шестов «Самоочевидні істини» – 17(4).11.1918), філософських питань літературознавства (наприклад, А. Л. Бем «До з’ясування історико-літературних понять (мотив, сюжет, ідея, тема, зміст)» – (22.10(5.11).1919).

Одним з найцікавіших сюжетів в історії товариства, на наш погляд, є історико-філософський, оскільки розкриває перед нами деякі особливості становлення вітчизняної історії філософії як філософської науки. Ключем до розуміння відмінності існуючих на той час дослідницьких підходів, які були представлені й на засіданнях КНФТ, є виступ В. В. Зеньковського на засіданні Історичного товариства імені Нестора-Літописця в лютому 1916 року.[15] В ньому зафіксовано парадоксальну ситуацію, яка склалася на початок ХХ ст., – фактично на той час історію російської філософії розробляли літературознавці та історики, які не мали необхідних філософських знань, а, отже, створювали дещо поверхову та фрагментарну картину філософської думки. Цьому, а також певній упередженості до російської філософії сприяли й її особливості, серед яких доповідач виокремлює дві – широта й терпимість російської філософії до зарубіжних течій (за що їй дорікали еклектизмом), а також прагнення до такого синтезу, який навряд чи можливий (наприклад, намагання М. Михайловського поєднати «правду-істину» з «правдою-справедливістю», тобто теоретичне дослідження історії з практичною програмою її зміни) [В обществе, 1916]. Для подолання упередженого ставлення до вітчизняної філософії В. Зеньковський пропонував відкрити в університетах кафедри російської філософії, що викликало жваву дискусію між прибічниками та противниками цієї ідеї. Обговорення історико-філософських сюжетів на засіданнях КНФТ зафіксували якраз ту ситуацію, коли, з одного боку, продовжували існувати дослідження вітчизняної філософії, здійснювані представниками інших наук (у випадку з КНФТ – філологом С. І. Масловим («Світоспоглядання Кирила Транквілліона-Ставровецького, південно-російського письменника XVII століття» – 18.04.1915)), а, з іншого, – з’явилися такі, що проводилися професійними філософами[16] (наприклад, В. В. Зеньковський «Про філософію П. Чаадаєва» – 6.11.1916).

Основною метою дослідження С. І. Масловим світобачення Кирила Транквілліона-Ставровецького є «виклад метафізичного та фізичного бачення, погляд на науку та знання, моральну філософію та есхатологічні уявлення» [Маслов, 1904–1907: с. 133]. Слово «виклад» є ключовим у даному випадку. Історія ідей Кирила Транквілліона тут постає через детальне перехресне реферування його текстів – «Зерцало богословія», «Євангеліє учительноє» та «Перло многоценноє», з одночасною констатацією паралелей з літературними джерелами, на які спирався мислитель (крім біблійних текстів, це, наприклад, «Шестоднєв» Василія Великого, «Точний виклад православної віри» Іоанна Дамаскіна, «Толкова Палея»  і т.д.), з виявленням схожості та розбіжності між ними. Однак цей текстовий аналіз є недостатнім, з точки зору філософа, оскільки здебільшого залишається саме літературознавчим (наприклад, відмінність між греко-слов’янським та латино-польським, схоластичним періодами малоросійської літератури XVI-XVII стст. розкривається через використання різних літературних джерел (візантійських чи латино-польських), а також особливості стилів викладу [Маслов, 1904–1907: с. 132]), майже повністю позбавленим філософських узагальнень, зокрема щодо тих культурних інновацій цього періоду, які відбилися  в поглядах Кирила Транквілліона, а саме – трансформація православного світобачення під впливом католицизму. Водночас не слід відкидати того позитиву, який має такий підхід, – очевидність важливості скрупульозної роботи над текстами досліджуваного мислителя, виявлення контексту, в якому сформувалися його погляди, через аналіз паралельних смислів у цитованих чи згаданих ним авторів. Без цього існує ризик створити схему, а не живу історію філософської думки.

З іншим підходом до історико-філософського дослідження ми зустрічаємося в аналізі В. В. Зеньковським філософії П. Я. Чаадаєва (6.11.1916)[17]. Для дослідника,  історія російської філософії – це форма національної творчості [В обществе, 1916], відтак, одне з явищ національної культури, стрижнем якої він вважав Православ’я. Саме це дозволяє йому транслювати філософію П. Я. Чаадаєва не лише як перелік певних ідей, зупинившись тим самим на відтворенні текстів мислителя, а й виокремити ту з них, яку вважав ключовою для розуміння історії та культури: «Чаадаєв глибоко перейнявся історико-філософськими ідеями християнства, глибоко відчув єдність світової історії та її основний релігійний смисл… Геніальність Чаадаєва у тому, що він перший у нас зрозумів єдність духовного життя Заходу, перший відчув католицький характер усієї західної культури, але його помилка в тому, що він не знав, не зрозумів Православ’я… Глибоко проник Чаадаєв у те, що історична значимість народності вимірюється її відношенням до Христової справи на землі…» [Зеньковский, 2008: с. 43][18]. Відтак, аналізуючи творчість П. Я. Чаадаєва, оригінальний вклад мислителя як історик філософії, В. В. Зеньковський водночас знаходить у його ідеї про релігійний (католицький) характер західної культури імпульс для особистих роздумів про релігійний (православний) зміст російської культури, тим самим не просто вивчаючи авторський текст, а вступаючи в своєрідний діалог з ним, результатом якого стала поява нових нюансів у розумінні культури самим дослідником.[19]

В кінці 1919 року діяльність КНФТ не перервалася в черговий раз, а обірвалася назавжди, як у зв’язку з вимушеною еміграцією його «керівного ядра» – Є. В. Спекторського, В. В. Зеньковського, Г. В. Демченка, Г. І. Якубаніса, так і, найголовніше, через те, що з перемогою більшовиків у громадянській війні той тип філософування, до якого тяжіли учасники товариства, став неможливим у відкритому науковому дискурсі. На жаль, Київському Науково-філософському товариству, перш за все, через несприятливі історичні умови не вдалося реалізувати ту ґрунтовну програму філософських досліджень, яка була ним заявлена: товариство не змогло організувати філософські з’їзди, заснувати наукові інститути, створити секції для розробки окремих філософських проблем, видати «Труди КНФТ»,  філософські книги та журнали. Однак сама його поява означала прорив шаблону, усталену думку, що філософія може розвиватись лише як академічна філософія, що її єдиною опорою є стіни кафедр університетів та духовних академій. Більш того, КНФТ підтвердило досвід тих філософських товариств, які виникли раніше, щодо важливості спілкування  між філософами та представниками інших наук, як для самої філософії (оскільки через універсальність своєї природи вона завжди потребує широкого культурного контексту, виходу за межі власних смислів для кращого їх осягнення), так і для правничих, економічних, культурологічних, філологічних, природознавчих та інших наук (бо за відсутності осмислення та корекції своїх методологічних засад вони неминуче збільшуватимуть ризики хибності результатів пізнання). І, що найголовніше, своєю недовгою історією КНФТ ще раз засвідчило просту істину, відому ще з часів Сократа, Платона та Аристотеля: однією з найсуттєвіших умов існування філософії, одним з найважливіших імпульсів для її розвитку є живий, безпосередній діалог її носіїв.

 

ДЖЕРЕЛА

 

В обществе Нестора-Летописца // Саратовский вестник. – 18.02.1916. – № 39.

Виноградов Н. Краткий исторический очерк деятельности Московского Психологического Общества за 25 лет. //  Вопросы психологии и философии. – 1910. – Кн. 103. С. 249-262.

Ґенеза філософських студій у Київському університеті. Монографія /авт. колектив: Л. В. Губернський, А. Є. Конверський, І. В. Бичко, І. В. Огородник та ін.  – К., 2009. – 476 с.

27479. – Марта 4. Именной Высочайший указ, данный Сенату (Собр. Указ. 1906 г. Марта 7, отд. I, ст. 308). О временных правилах об Обществах и Союзах // Полное собрание законов Российской империи. – Собр. 3-е. – 1906. – Отд. 1-е. – Т. 26. – Спб., 1909. – С. 201–207.

Зеньковский В. История русской философии. – М.: Академический Проект, Раритет, 2001. – 880 с.

Зеньковский В., прот. Мои встречи с выдающимися людьми. Часть I. Киев // Записки Русской Академической Группы в США. Том XXVI. – Нью-Йорк, 1994. – С.3-61.

Зеньковский В.В. Россия и Православие // Зеньковский В.В. Собрание починений. Т. 2: О православии и религиозной культуре: Статьи и очерки (1916–1957) / Сост., подгот. текстаи примеч. О. Т. Ермишина. – М.: Русский путь, 2008. – 528 с.

Киевские высшие женские курсы. Протокол заседания Правления.17 ноября 1914 г. – 10 ноября 1915 г.) // Госархив г. Киева. – Ф. 244. – Оп. 1. – Ч. I. – № 47. – Л. 92

Киевское научно-философское общество – Маслову Сергею Ивановичу. 21 октября 1914 г. // ИР НБУ – Ф. 33. – № 3235. – Л.1-2.

Ловцкий Г. Лев Шестов по моим воспоминаниям. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.vehi.net/shestov/lovcky.html (s. a.)

Маслов С.И. Кирилл Транквиллион-Ставровецкий и его литературная деятельность. Опыт историко-литературной монографии. 1904-1907 гг. // ИР НБУ. – Ф. 33. – № 84. – 240 л. 

Мозгова Н. Київська духовна академія 1819–1920: Філософський спадок . – К.: Книга, 2004. – 320 с.

О разрешении экстраординарным профессорам Н. Маккавейскому и П. Кудрявцеву участвовать в качестве действительных членов в Киевском Научно-философском обществе (27 октября – 3 ноября 1914 г.) //  ЦГАИУК. – Ф. 711. – Оп. 3. – ед. хр. №3671. – 11 л.

О регистрации устава под. названим «Киевское научно-философское общество». Устав общества (14 июня – 9 декабря 1914 г. // Гос. архив Киевской обл. – Ф. 10. – Оп. 1. – № 662.  – л. 1-9.

О русской философии // Бюллетени литературы и жизни. – 1915. – № 13-14. – С. 766-773.

Открытие научно-философского общества // Последние новости. – 27 октября 1914. – № 2678.

Отчет о занятиях за 1910 г. профессорского стипендіата при кафедре философии Василия Васильевича Зеньковского // Гос. архив г. Киева. – Ф. 16. – Оп. 465. – № 3389. – Л. 6–13.

Петербургское Религиозно-философское общество (1907–1917). Публ. Е.В.Бронниковой. // Вопросы философии. – 1993. – № 6 – С. 119-158.

Соболев А. В. К истории Религиозно-философского общества памяти Вл. Соловьева // Историко-философский ежегодник ' 92. – М.:Наука, 1994. – С. 102-114.

Спекторский Е. В. Вступительное слово к лекциям и занятиям семинара по философии (10- е гг. ХХ ст.) // ИР НБУ. – Ф. 43. – № 15. – 7 л.

Спекторский Е. В. Речь при открытии научно-философского общества 23 ноября 1914 г. // ИР НБУ. – Ф. I. – № 44868. – 25 л.

Спекторский Е.В. Столетие Киевского университета св. Владимира // Alma mater: Університет св. Володимира напередодні та в добу Української революції. 1917-1920. Матеріали, документи, спогади: У3 кн. – К.: Прайм, 2000. – Кн. 1. – С. 22–70.

Ткачук М.Л. Філософія світла і радості: Олексій Гіляров. – К.: Український Центр духовної культури, 1997. – 184 с.

Украинская книга 1917-1919 гг. в фондах БАН: украинские издания 1917-1919 гг. в Славянском фонде Библиотеки Российской академии наук. – Спб.: БАН, 2011. – 68 с.

Устав Киевского научно-философского общества – К.: Типография Р. К. Лубковского, 1914. – 13 с.

Устав Киевского Религиозно-философского общества – К.: Тип. 1-й Киевск. Арт. Печатн. Дела, 1908. – 16 с. 

Филиппенко Н. Киевское Религиозно-философское общество (1908-1919). Очерк истории. – К.: Изд. ПАРАПАН, 2009. – 140 с.

Шурляков С. До історії філософських товариств у Києві // Філософська і соціологічна думка. – 1993. –  № 7–8 – С. 147-186.

Яковенко Б. Десять лет русской философии (1914-1924) // Логос. – 1925. – Кн 1. – С. 195– 206.