Философия истории
И. В. Назаров. Украинско-российские отношения в контексте становления и кризиса восточнославянской православной цивилизацииПубликация: И. В. Назаров. Украинско-российские отношения в контексте становления и кризиса восточнославянской православной цивилизации // Философия хозяйства. – 2013. – № 5. – С. 55-67.
Даже беглое знакомство с украинской прессой за последние два десятилетия оставляет стойкое ощущение, что основным историческим соперником и «гнобителем» украинского народа выступал соседний русский народ, коварно вовлекший его в свою имперскую орбиту и тем перечеркнувший блестящие экономические перспективы Украины, ее политическую будущность и культурную самобытность в составе более родственной ей европейской цивилизации. Постоянные политические конфронтации по поводу базирования Черноморского флота, малоизвестного острова Тузла, принадлежности Севастопольских маяков, а в последние 7-8 лет и бесконечные «газовые войны» – вот далеко не полный перечень конфликтных ситуаций в уходящей в «седую древность» длинной цепи противоречий, разделяющих, если верить риторике государственных мужей и украинских СМИ, два наших народа. Если же говорить о союзниках украинцев на пути в «европейский дом», то первым из них всегда оказывается Польша – постоянный адвокат и лоббист интересов Украины в Совете Европы, невзирая на нечеткость геостратегических ориентиров украинских политических элит и их традиционную «многовекторность». Российская сторона реагирует на «украинский вопрос» чуть менее нервно, чем Украина, но все же весьма недружественно, безошибочно находя весьма напряженные места в украинской экономической ситуации, позволяющие нанести по ним весьма болезненные «ассиметричные» удары, в ответ на перманентные политические и культурные раздражители, генерируемые украинскими «евроинтеграторами». Достаточно сказать о сверхжесткой (и, по-видимому, согласованной в политических «верхах» Российской Федерации) ценовой и транспортной политике Газпрома, желающего во что бы то ни стало поглотить или хотя бы «обесценить» в глазах Европы украинскую газотранспортную систему или о навязчивой бдительности российских санитарных служб по поводу качества украинских сыров и прочей продукции агропромышленного комплекса, чтобы оценить позиции бывшего старшего брата в отношении повернувшегося к нему спиной младшего. В контексте всех этих столкновений, равно как и в свете заданной еще на рубеже ХІХ-ХХ в.в. М. Грушевским «парадигмы» истории «Украины-Руси», странным и непонятным представляется настойчивое взаимное притяжение двух столь разных народов, на протяжении веков не раз приносивших немалые жертвы ради достижения и сохранения государственного единства. Т. А. Борозенець. Сучасна цивілізація в оцінці протестантської теологіїСучасною реальністю є факт, що сукупність цінностей, колись даних суспільству християнством, позбавляється свого цивілізаційно-творчого значення. Під впливом секуляризації невпинно девальвується та руйнується християнський світогляд та спосіб життя. Християнство не надихає вже сучасну культуру, економіку, політику, переважно обмежившись приватною сферою життя людини. Це змушує християнську церкву модернізувати своє традиційне вчення та способи практичної діяльності по відношенню до всього комплексу суспільно-актуальних проблем. Проте, при всіх антирелігійних тенденціях християнство і релігія загалом нині займають велике місце в житті сучасного суспільства і України зокрема, про що переконливо свідчать останні соціологічні данні. Таке становище є сприятливою передумовою для активної антисекуляризаційної діяльності, яку сьогодні розгорнули представники релігійного світогляду.
Стрімкий розвиток людської цивілізації суттєво ускладнює в останні часи завдання релігії. Багатоманітність та складність суспільної практики нашого часу, специфіка сучасної фізичної та розумової праці роблять життя людини все більш складним для теїстичних тлумачень. Сучасний розлад між вірою та практикою, породжуючи масовий відхід від віри, загрожує релігії ще більшим загостренням її кризи. Конфронтація релігії та секуляризації багато в чому спричинена саме науково-технічним прогресом. Це двосторонній процес, який складається з впливу на релігію науково-технічної діяльності людини та зі спроб релігії впливати на науку та практику. Боротьба між релігією та сучасною секулярною цивілізацією розгортається перш за все в таких сферах, як сфера суспільної практики та теорії, сфера проблем людської особистості, сфера наукового пізнання. Борозенець Т. А. Християнська історіософія та її опонентиВсе земне буття – це буття історичне. Тому категорія історичного часу є однією з найбільш фундаментальних категорій людської свідомості. Від розуміння людиною історії й свого місця в ній залежить розуміння людиною самої себе. Світосприйняття, релігійні уявлення, морально-етичні норми, ритм життя втілюються в розумінні історичного часу і пов’язані з цим розумінням. Саме тому дослідження концепцій історії дозволяє зрозуміти унікальну сутність, своєрідну екзистенційну орієнтацію різних культур. Розуміння історії в тій чи іншій культурі, на нашу думку, слід з’ясовувати шляхом історично-культурологічного компаративістського аналізу. В нашій статті ми спробуємо розглянути найбільш відомі типи історіософського знання – античні (грецький та римський), іудейський, християнський, новочасовий та постмодерний в їх взаємному співставленні. Назаров И. В. Русский мир: истоки и перспективыДоклад на международной научно-общественной конференции «Древнерусское государство и его значение в исторических судьбах народов России, Беларуси и Украины» С момента обретения Украиной независимости своеобразным правилом «хорошего тона» для большинства историко-культурологических и политологических исследований, посвященных обоснованию ее места в многополярном мире, стало навязчивое подчеркивание европейской цивилизационной идентичности украинцев. Апофеозом этого императивного подхода к отечественной истории стала осуществленная в 2009 году Президентом Украины В. Ющенко поездка в Польшу на празднование юбилея Люблинской унии 1569 года, якобы завершившей включение наших предков в единое цивилизационное пространство Европы, выступавшей в то время в государственном облике Речи Посполитой. Ни отчаянное сопротивление большинства народа упорно навязываемой польскими властями Брестской унии, ни освободительная война 1648-1654 годов под предводительством Богдана Хмельницкого, ни совсем свежие трагедии галицких москвофилов и карпатороссов, жизнями заплативших за свои симпатии к единой православной Руси, не принимаются во внимание современными «евроинтеграторами». Для них идея русского мира остается не больше, чем вредной идеологемой Патриарха Кирилла, придуманной с единственной целью, – историософски обосновать извечную империалистическую экспансию Москвы в отношении Украины. Между тем, понятие русского мира, объединившего с момента Крещения Руси в общей днепровской купели восточнославянские племена, не является политтехнологическим нововведением Патриарха Кирилла. Оно уходит корнями в идею христианского царства, имеет православную сердцевину, вопреки всем позднейшим секулярным наслоениям в ее трактовке. Назаров И. В. Цивилизационная идентичность Украины: православный взглядПубликация: http://rian.com.ua/analytics/20120709/79111802.html
Общеизвестно, что, начиная с эпохи Просвещения и особенно после Гегеля и Маркса, линейная прогрессистская модель остается доминирующим трендом в осмыслении истории. Согласно этой гипотезе, все народы мира движутся по одной исторической колее в направлении «светлого будущего», однако в разных вагонах, вследствие чего и достигнут пункта назначения – рукотворного «рая на земле» не одновременно: США и Европа – раньше, Россия, Украина, Индия, Китай, Ливия, Сирия и др. – позже. Уяснив это, нам для минимализации исторических издержек следует старательней подражать странам «первого эшелона», действующим по отношению к народам-аутсайдерам по принципу «не умеешь – научим, не хочешь – заставим». Успехи Запада, подлинные или мнимые, так завораживают нас, и мы так смирились с ролью догоняющего, что воспринимаем альтернативную цивилизационную парадигму периодизации истории, выдвинутую еще в XIX веке нашими соотечественниками Н. Я. Данилевским и К. Н. Леонтьевым (а в ХХ веке развитую О. Шпенглером и А. Тойнби), скорее как экспонат в музее исторической мысли, нежели как плодотворную концепцию, во многом подтвержденную событиями ХХ – начала XXI веков. |