Християнізація держави, суспільства та культури в Візантійській імперії сприяла не тільки повній переорієнтації життя та діяльності людини від язичницького світогляду до християнського, але й зумовила зростання процесу створення християнських зразків та канонів у всіх напрямках людської творчості та діяльності, як у церковній, так і у світській сферах, і передусім у мистецтві. Це особливо відчутно було в храмовому зодчестві. І пов’язано це було з тим, що храм у християнстві був, з одного боку, місцем молитви, місцем глибокого спілкування людини з Богом, т. т., найсвятішим місцем, а з іншого – він мав глибоко символічне значення, бо Сам Господь наш Ісус Христос називав храмом Своє Тіло (Ін. 2: 19, 21; Мф. 26, 61; Мк. 14: 58), а ап. Павло храмом називав і кожного зокрема християнина, в якому живе Святий Дух (1 Кор. 3: 16-17; 6: 19), і зібраних разом віруючих, що Духом Святим будуються в оселю Божу (Еф 1: 22-23; 2 Кор. 6: 16). Тому християнський храм – це особливе місце постійної присутності Бога. До того ж, якщо старозавітний храм уже був місцем, де постійно перебував Бог (Пс. 25: 8; 2 Пар. 6: 2; Мф. 23: 21), то наскільки це стосується храму в християнстві, який сам є Тілом Христовим, що просвічує, освячує та обожнює людину. Храм стає символом всього християнства і починає називатися церквою, таким священним місцем, яке протистоїть цьому світу гріха, зла та відроджує і преображає його. А ця ідея храму як священного місця у візантійському богослов'ї створює вчення про храм як священний простір, як окремий неземний Божественний світ, який живе за Божими законами у протилежність земному, що перебуває у злі та беззаконні. За цим вченням християнський храм став трактуватися як мікрокосм, як всесвіт в мініатюрі. Так склалося храмове богослов'я, яке сприяло створенню відповідної форми споруди. За цим вченням виникає храм у виді куба як символ мікрокосму, який увінчується напівсферичним куполом, що символізує собою небо.

На практиці це відбувалося наступним чином. Спочатку в християнстві випрацьовується два види храмових споруд: 1) базиліки, де здійснюється літургія та інші богослужіння; 2) баптистерії, де відбувається хрещення та миропомазання нових членів Церкви. Базиліки – це чотирикутні витягнуті в довжину споруди, які ділилися на вівтар, основну частину та притвор. Основна ж частина в свою чергу ділилася на поздовжні нефи або кораблі, середній із яких піднімався над боковими. Це сприяло створенню руху архітектурних форм по поздовжній осі із заходу на схід. Між вівтарем та основною частиною храму в базиліках розміщували трансепт, який мав поперечну орієнтацію, внаслідок чого середній неф, що з’єднувався з вівтарною частиною, перехрещуючись з трансептом, утворював фігуру латинського хреста з коротким верхнім кінцем. Таким чином, в основу храму було покладено найбільший символ християнства – хрест[1][1]. Прекрасним прикладом такого храму є п'ятинефна Костянтинівська базиліка Різдва Христового у Віфлеємі (324 р.), яка була дещо змінена в 529 р. імператором Юстиніаном.

Давньохристиянські баптистерії були центричними спорудами, які увінчувалися куполом та мали вертикальну орієнтацію архітектурних форм. Ці будівлі були або круглими ротондами, або багатокутними – полігонами, або навіть квадратними. Однак і тут християнська архітектура утворила свій самобутній вид центричної споруди – це баптистерії хрестовидної форми. У цих будівлях від перехрещення рукавів хреста всередині утворювався квадрат, над яким піднімався купол. Тут християнське зодчество прийшло ще до одного оригінального рішення. У цих спорудах були створені паруси, які переводили квадрат всередині будови в круг, опираючись на чотири арки рукавів хреста, а на утвореному крузі зводився купол.

Ці два різні види споруд розвивалися окремо до того часу, поки суспільство Візантійської імперії не стало повністю християнізованим, коли перестали христити дорослих і перейшли повністю до хрещення немовлят. При такій практиці окремі баптистерії стають непотрібними, бо немовлят починають хрестити уже прямо у храмах. Тому разом з перенесенням хрещення до храмів сюди переносяться і конструктивні елементи баптистеріїв. Спочатку в базиліці на місці перехрещення поздовжного нефа з трансептом утворюється квадрат, на якому, як у хрестовидних формах центричних споруд, зводиться купол[2][2]. Однією з перших таких купольних базилік була споруджена церква св. Софії у Софії (на межі V-VI ст.)[3][3]. Так появляється купольна базиліка, у якій крім горизонтальних рухів архітектурних форм в довжину та в ширину появляється і вертикальна орієнтація, що не тільки дає відчуття площі, місця, але й простору. Такі купольні базиліки, повністю відповівши на нову візантійську богословську ідею про храм як мікрокосм, почали швидко розвиватися та поширюватися по всій Візантійській імперії. Найкращою та найвеличнішою купольною базилікою став собор св. Софії у Константинополі, побудований імператором Юстиніаном у 532-537 рр. Софія Константинопольська стає настільки прогресивною та розвиненою храмовою спорудою, що повністю переводить прямокутний план купольної базиліки у хрестовидний. Цей акцент визначив остаточно подальший розвиток купольної базиліки, якa з часом переростає у хрестовокупольну систему. Перші зразки таких храмів появляються на Сході в Сирії та Месопотамії уже у другій половині VI ст., згодом поширюючись також на Вірменію та Грузію. А в самій Візантійській імперії в VI - IX ст. утворюється тип Фессалонікійсько-Нікейського храму, як перехідний архітектурний вид від Св. Софії Константинопольської до хрестовокупольного храму, який остаточно формується тут у другій половині IX ст. Першим хрестовокупольним храмом стала Неа Василія, т. т. нова церква в Константинополі, побудована візантійським імператором Василієм Македонським (867 – 886). Цей храм, хоч і не зберігся до нашого часу, започаткував нову добу у візантійській архітектурі, ставши зразоком у подальшому її розвитку[4][4]. Хрестовокупольний храм цього зразка – це кубічна споруда, основне приміщення якої складається із трьох нефів, орієнтованих уподовж, і трьох нефів орієнтованих ушир. Ця система в плані дає квадрат, в середині якого вільно стоять чотири опори, і весь простір храму поділяється на дев’ять частин. Розділяються ці простори-осередки перекинутими зі стін на опори арками. Середні нефи, які виділяються більшою шириною, ніж бокові, в перетині дають вписаний в квадрат хрест, окреслений арочними з’єднаннями. Рукави хреста перекриваються коробовими циліндричними склепіннями, що ще більше виділяє хрест, вписаний в квадрат, осі якого чітко орієнтовані з заходу на схід та з півночі на південь. В перетині осей хреста в центрі будови утворюється найбільший квадратний простір, який увінчується куполом. Ці основні елементи вписаного в квадрат хреста та купола, що підіймається в центрі над ним, і дали цьому храму назву хрестовокупольної системи. Зі східної сторони, звичайно, до такого храму приєднуються три апсиди відповідно до трьох нефів храму, а з західної ­– притвор або нартекс, що робить усю храмову споруду асиметричною. Цей тип візантійського храму швидко поширюється поза Константинополем в Греції, Македонії, Болгарії, Малій Азії, Сірії, Месопотамії[5][5].

Після Хрещення Київської Русі в 988 р. цей тип трьохнефного хрестовокупольного храму поширюється і тут. Храми, які споруджувалися у Києві до цього - пророка Іллі, свят. Миколая та св. Софії – були дерев’яними[6][6], як і майже всі інші споруди[7][7]. Тому церковний історик Є. Голубинський твердить: “Кам’яне зодчество появилось у нас, як щось чуже, тільки від часу прийняття християнства, коли на подобу греків та їхніми руками ми почали будувати кам’яні церкви”[8][8]. І далі він пояснює, чому саме греки будували перші кам’яні споруди у Київській Русі – тому що у наших зодчих не було відповідних наукових архітектурних знань. Якщо це стосувалося взагалі всього кам’яного будівництва, то наскільки більше вимагалося цих знань, щоб спорудити церкву за зразком візантійської хрестовокупольної системи. У зв’язку з цим після Хрещення у Київській Русі церкви в основному будували з дерева, а кам’яні храми були прерогативою князів та церков з особливим значенням.

Тому св. рівноапостольний князь Володимир Великий, відразу після Хрещення Русі задумавши побудувати у Києві перший кам’яний монументальний храм – Десятинну церкву Різдва або Успіння Богородиці, - передусім викликає для цієї справи грецьких майстрів, про що сповіщають літописні зводи. Зокрема Лаврентіївський літопис повідомляє: “В лето 6497. Посемь же Владимир живяще в законе христьянсте, помысли создати церковь Пресвятыя Богородицы и послал приведе мастеры от Грек. И наченщю же здати, и яко конча зижа, украси ю иконами, и поручи ю Настасу Корсунянину и попи корсунския пристави служити в ней, вдав ту все еже бе взям в Корсуни: иконы, и съсуды, и кресты”[9][9]. Із цього літописного повідомлення дуже важко з точністю сказати, звідки саме прибули ці грецькі майстри. Вони могли прибути як із самого Константинополя, так і із грецької Корсуні, яка перебувала у той час у близьких стосунках з Київською Руссю. За твердженням Голубинського, грецькі майстри-зодчі були “із найближчої до нас та більш знаної для нас Корсуні. Статися цьому і мати місце цьому було і повністю природньо: якщо у ній – Корсуні, - яка була більш близька до нас і була для нас стільки ж знаною, скільки знаний всякій людині її звичайний ринок – якою вона для нас являлась, - так же квітнуло кам’яне зодчество, як і в Константинополі, то й насправді, навіщо б предки наші стали брати майстрів не із неї, а з останнього?”[10][10]. Однак, окрім цього твердження існує й інший погляд на зодчих, що були приведені св. Володимиром із греків, яке базується на тому, що техніка кладки цегли із прихованим рядом, винайдена в Константинополі в X ст., зустрічається і в кладці Десятинної церкви. Тому передбачається, що ця церква була побудована не просто візантійськими (“від Грек”), але столичними, Константинопольськими майстрами[11][11].

Тому й визначення, за яким візантійським зразком була побудована Десятинна Церква, залишається трудним. З цього приводу П. Лaшкарев розмірковує: “Такий зразок міг вказати сам св. Володимир, зберігший спогад про корсунські церкви; його могла вказати і грецька царівна Анна в будь-якій Константинопольській церкві, але могли, співвідносячись з місцевими умовами, мати вплив на вибір будівничі-греки”[12][12]. У будь-якому разі за даними археологічних розкопок та дослідженнями фахівців Десятинна церква була трьохнефним храмом з трьома апсидами зі східної сторони[13][13].

Це говорить про те, що грецькі зодчі спорудили першу кам'яну церкву у Київській Русі, наслідуючі кращі візантійські зразки хрестовокупольної системи Х ст. Саме в першій половині цього століття була побудована поховальна церква імператора Романа І Лекопена, як найкраще відтворення храму канонічного зразка Неа Василія І. Такі ж трьохнефні хрестовокупольні храми у Х ст. поширюються майже по всій Bізантійській імперії і передусім в південнослов'янських країнах, зокрема в Болгарії, з якою св. кн. Володимир мав найживіші та найближчі стосунки. Такі пам’ятки хрестовокупольної візантійської системи ми знаходимо і в Херсонесі (Корсуні), яка в Х ст. стала тут переважаючою[14][14]. Під час археологічних розкопок наприкінці XIX ст. у Херсонесі було уже знайдено залишки трьох церков цієї системи[15][15]. Тa усі ці херсонеські церкви були трьохнефними в плані храмами з чотирма стовпами та трьома абсидами, в той час як Десятинну церкву грецькі майстри побудували за більш розвинутим зразком шестистовпного трьохнефного храму з трьома напівкруглими абсидами. Однак, залишки подібного типу у XX ст. були знайдені і тут, у північній частині Херсонеса[16][16]. Ще один момент, який пов'язує київську Богородичну церкву з Кримом - це подібність гладкого підкупольного циліндра з прорізаними в ньому вікнами у Десятинній церкві та в керченському храмі св. Іоанна Предтечі. Цим вони відрізняються від грецьких храмів, у яких проміжки між вікнами часто багатогранного барабана прикрашалися напівколонками[17][17]. Це говорить про те, що грецькі зодчі, якщо і не були із Криму, а з Константинополя, то вони враховували відмінності кримської архітектури і споруджували першу кам'яну церкву у Київській Русі уже у своєрідному стилі, починаючи розвивати місцеву давньоруську храмову архітектуру. До речі, на цю своєрідність Десятинної церкви орієнтувались і будівничі наступних руських кам’яних церков: Тмутараканського Богородичного храму 1020 р. та Чернігівського Преображенського собору 1036 р.

Однак, якщо питання про походження грецьких зодчих, будівничих Десятинної церкви не до кінця вияснене, та, до того ж, важкою залишається проблема зразка, за яким вони споруджували першу кам'яну церкву у Києві, на що могли впливати, окрім Константинопольських та Херсонеських, і болгарські трьохнефні хрестовокупольні храми, то ці питання легко вирішуються при розгляді спорудження другого кам’яного храму у Києві - Св. Софії. Передусім Болгарія, яка у 1014 р. підпала під панування Візантії, не могла уже впливати на Київську Русь при князюванні Ярослава Мудрого, як це було за часи св. кн. Володимира. До того ж князь Ярослав переорієнтовується виключно на Константинополь та приймає програму духовного огречення Русі. Цей князь майже повністю реконструює свою столицю, за планом точно копіюючи Константинополь. У зв’язку з цими грандіозними намірами та не дуже сприятливими політичними обставинами всередині країни св. кн. Ярослав Мудрий, задумавши спорудити новий собор св. Софії у Києві, щоб уподібнити своє місто столиці Візантії, зводить цей храм лише у 1037 р. Проблема полягала мабуть у тому, що споруджувати собор у Києві за архітектурним зразком Софії Константинопольської, яка ще не була канонічним хрестовокупольним храмом, не було сенсу, а зводити церкву подібну до Десятинної ще більше не входило у плани молодого князя. Тому він не поспішав, а вивчав ситуацію. Це був вірний крок, бо саме у цей період в першій половині XI ст. в Константинополі начинає формуватися та розвиватися найдосконаліший зразок візантійської хрестовокупольної системи – п’ятинефний храм. Два додаткових нефи в трьохнефному храмі в цьому типі появилися за рахунок розшарування підкупольних стовпів, де між середнім і боковими нефами появляються два вузеньких поздовжних приміщення, які розширилися та стали нефами, що привело до утворення п’ятинефного храму. Князь Ярослав не тільки спостерігав за розвитком візантійської архітектури, але й шукав безпосередній зразок найновішого досягнення храмового зодчества Константинополя. Ймовірно, цим взірцем стала константинопольська церква Ескі-Імарет – джамія, яка будувалася саме в цей час і початково була п’ятинефним хрестовокупольним храмом[18][18]. Цей зразок київський князь вибрав мабуть ще й тому, що Ескі-Імарет мала архітектурні подібності до Константинопольської Софії, і передусім, в характері просторовості. Хоч, як підкреслюють фахівці, “на противагу величній монументальності внутрішніх аркад Софії аркада Ескі-Імарет мініатюрна”[19][19].

Тому паралельне спорудження в той час двох п’ятинефних храмів Ескі-Імарет і Софії Київської дає відповідь на питання про зодчих Київського собору, бо хто б міг крім Константинопольських майстрів збудувати церкву, тип якої тільки почав розвиватися у Константинополі. Однак, якщо, з одного боку, Київська Софія була зорієнтована на конкретний зразок п’ятинефної хрестовокупольної церкви, то з іншого – за своєю композицією ­– вона не уподібнилася ні до Константинопольського храму Ескі-Імарет, ні до будь-якого іншого храму, а була грецькими майстрами збудована самобутньою та оригінальною[20][20]. За висновками дослідників можна тільки сказати, що “ймовірним зразком композиції київської Софії могла послужити лише дубова Софія ("о тринадцяти версех"), побудована руськими теслярами наприкінці X ст. в Новгороді”[21][21]. Ця своєрідність Софії Київської полягає передусім у тому, що тут уміло грецькі зодчі поєднали у єдиній конструктивній системі будови вертикальну спрямованість і цілість архітектурних форм, які охоплюють як інтер’єр, так і екстер’єр, що створює композицію, яка ступінчато піднімається та пірамідально направляється вверх[22][22]. Цієї пірамідальності Софійського собору вимагав і ландшафт, бо ступінчата об’ємна композиція храму найкращим чином завершує пагорб, на якому будувався храм як на підніжжі. До того ж ця ступінчастість вдало зрівноважує об’ємну композицію собору, але з чітко підкресленим динамічним характером, який виражений ритмом арок галерей та закомар, що оточують церкву з трьох боків, а на східному фасаді - рядами декоративних ніш та віконних прорізів, присутніх і на барабанах 13-ти куполів.

Дивно зібраний та організований і внутрішній простір собору, в якому рівномірне співвідношення частин храму та його пропорцій посприяло грецьким майстрам в його архітектурі досягнути незвичайної гармонійності і дематеріалізації внутрішнього об’єму. А прекрасно продумана та виконана мозаїка і монументальний розпис собору надають його інтер’єру ще більшої урочистості та величності. Звичайно, що Київську Софію почали наслідувати і при будові інших важливих храмів на Русі, ймовірно при допомозі тих самих грецьких зодчих. Уже в цей час довкола Софійського собору у Києві будуються монастирі святих Ірини та Георгія, храми яких споруджуються такими ж п’ятинефними хрeстовокупольними, хоч і трохи спрощеними (не п’яти, а трьохапсидними), створюючи один ансамбль церковних споруд. Наслідують Київську Софію і по архітектурі, і по назві Софійські собори Новгорода та Полоцька, які є теж п'ятинефними хрестовокупольними храмами, але значно спрощеної форми[23][23]. Саме ця тенденція до спрощення архітектурних форм веде до того, що грецькі зодчі у другій половині XI ст. будують більш простий зразок для подальшого храмобудування у Київській Русі. Таким канонічним зразком став трьохнефний шестистовпний хрeстовокупольний храм Києво-Печерського монастиря, чудесно побудований Успенський собор[24][24]. На щастя, спорудження цього незвичайного храму залишилося записаним в розповідях Києво-Печерського "Патерика”, які дають можливість проникнути в психологію того часу та відчути, що переживали люди під час його будівництва.

Велич та незвичайність побудови Свято-Успенського собору Києво-Печерської Лаври полягали передусім в тому, що перш ніж він був споруджений, його образ двічі бачив у видінні Шимон, син варяжського князя Африкана. Під час першого видіння Господь Ісус Христос назвав Шимону навіть розміри цього храму, вказавши, що розмірним модулем собору стане “золотий пояс”, який він взяв зі собою із батьківського дому[25][25]. А після цього той же образ майбутнього собору теж у видінні побачили і майбутні будівничі його, чотири греки у Константинополі.

Коли прибули грецькі зодчі до Києво-Печерського монастиря, то побачили ще одне чудо, як за молитвами його засновника преподобного Антонія Господь вказав тричі через чудесні знаки місце, де повинен був споруджуватися Успенський храм. І хоч зразу після закладки храму в 1073 р. преп. Антоній помер, а наступного 1074 р. помер і його наступник преп. Феодосій, ігумен Києво-Печерського монастиря, грецькі майстри, будуючи Успенський собор протягом п’яти років, змогли справді дати руським майстрам взірець, за яким вони в наступних століттях споруджували храми по всій Київській Русі. Успенський собор, хоч був і трьохнефним храмом, але великих розмірів. Тому дослідники вказують, що характерною особливістю плану цього храму була значна ширина його середнього та бокових нефів. У храмі була ясно виражена і тенденція до центричності споруди[26][26]. Це підкреслював і єдиний купол на циліндричному барабані, що піднімався над середньою частиною храму. А взагалі, Успенський храм став досить незвичайною спорудою того часу, у зв’язку зі застосуванням міри-модуля “пояса Шимона”, співвідношення якої в ширину 20 і в довжину – 30 відповідно прирівнюються до римських футів 80×120. Однак, хоч вибрана міра довжини і відрізнялася від грецького фута, у споруджені Успенського собору грецькими зодчими була збережена співрозмірність підкупольного кільця або діаметра центрального купола з усією спорудою, як традиційно вихідною мірою всієї будови.

Тому константинопольські зодчі спорудили у Києво-Печерському монастирі такий храм, який, з одного боку, увібрав у себе весь досвід грецького храмобудування попередніх століть, а з іншого – Успенський собор мав настільки усталені та спрощені храмові форми, що руські майстри уже могли, навчившись протягом XI ст. у грецьких зодчих цього мистецтва, успішно повторювати цей зразок у будуванні храмів по всій Київській Русі. І не тільки архітектурно цей храм став канонічним зразком для подальшого руського храмобудування, він став взірцевим і за своїм розписом інтер’єру, який здійснили теж грецькі майстри, і знову ж таки чудесним шляхом, про що також сповіщає Києво-Печерський Патерик[27][27]. До того ж, серед грецьких іконописців, що розписували Успенський собор, працював і найвідоміший печерський іконописець, преп. Аліпій, переймаючи величезний досвід грецького іконопису.

Таким чином, грецькі зодчі та іконописці, передавши свій багатовіковий досвід руським майстрам у спорудженні київських храмів, посприяли швидкому розвитку храмобудування в Київській Русі в наступних століттях, що подарувало нашій спадщині сотні прекрасних храмів.