Публікація: Наталія Філіпенко. М. Гоголь у контексті розмислів В. Зеньковського про православну культуру: митець–мислитель–людина // Науковий вісник Чернівецького університету: Збірник наук. праць. Вип. 602-603. Філософія. – Чернівці, 2012. – С. 135-139.

Анотація. В статті аналізується дослідження В. Зеньковським творчості, ідейних пошуків та особистості М. Гоголя, що спростовує стереотипи про конфлікт у ньому між митцем і мислителем, між його літературними творами та релігійним життям, а також розглядається, яке місце гоголівська тематика займала в розробці автором власної концепції православної культури.

Книга «М. В. Гоголь» протопресвітера Василя Зеньковського (1881-1962) вийшла друком у 1961 році й була останньою фундаментальною публікацією автора за його життя. Що стосується критичного огляду як робіт про видатного письменника, що передували згаданій праці, так і тих, що з’явилися пізніше і повторювали їхні дослідницькі стратегії, то саме Зеньковському вдалося виявити найсуттєвішу ваду, притаманну їм, – відсутність серйозного вивчення самобутнього ідейного життя Гоголя: «Зазвичай ця сторона в творчості Гоголя відсувається на задній план або ж вивчається надто поспішно й поверхово, – тоді як в діалектиці внутрішнього життя Гоголя основне значення мали саме його ідейні пошуки», «ключ до різних зигзагів у житті та творчості Гоголя міститься в тому, що народжувалось в ньому самому з глибини його душі»  [5, с. 143]. Зосередженість на можливих зовнішніх впливах на Гоголя, вивченні окремих аспектів його творчості без акцентування уваги саме на його самостійності та намаганні зрозуміти її суть, на думку автора, спричинили те, що «взаємне непорозуміння, яке намітилось в останні роки життя Гоголя між ним і російським суспільством, багато в чому продовжується й донині. Гоголя постійно стилізують дослідники, так само як і читачі, – замість того, щоб оволодіти усім змістом його творчості» [5, с. 144].

Вже саме по собі дослідження спроби Василя Зеньковського дати цілісний портрет Гоголя як митця, мислителя й особистості, що несуперечливо поєднувались у ньому, було б актуальним, оскільки її оцінки в основному є надто побіжними як для такого твору. Однак, на наш погляд, такий аналіз залишився б неповним без врахування того, яке місце ця спроба посідає в творчості самого Василя Зеньковського, в реалізації її основного сюжету – дослідженні секуляризації культури як кризи сучасності та її подолання через творення православної культури [10]. Саме це й є тією проблемою, аналіз якої здатний розкрити по-новому як творчість і особистість Миколи Гоголя, так і інтелектуальну спадщину та життєвий шлях Василя Зеньковського.

Слід зауважити, що до бібліографії переважної більшості робіт, присвячених М.  Гоголю, включено праці В. Зеньковського. Однак їхній оцінці, в тому числі й фундаментальної монографії «М.В. Гоголь», не приділено належної уваги. Виключення становлять хіба що передмови до його «Історіі російської філософії» та збірника праць «Російські мислителі та Європа», написані відповідно відомими російськими філософами В. Сербиненко [9] , а також В. Жуковим та М. Масліним [4], і декілька дисертаційних досліджень останніх років (зокрема, [1], [3]). Що стосується В. Сербиненко, то він вважає, що «значення гоголівської теми в творчості Зеньковського неможливо переоцінити. В «Історії російської філософії» він назве письменника «пророком православної культури». І, безумовно, Гоголь як художник і релігійний мислитель, завжди був для нього живим символом єдності національної духовної традиції, єдності російських та українських коренів вітчизняної культури» [9, с. 6-7]. В свою чергу, В. Жуков і М. Маслін, поділяючи і повторюючи оцінки попереднього автора, доповнюють їх твердженнями про те, що увагу Зеньковського привертали «“духовна роздвоєнність” Гоголя як письменника… і як релігійного мислителя» [4, с. 7], а також наявне у нього не лише «протиставлення світської культури, а й … вихід з цього трагічного становища» [4, с. 8]. Віддаючи належне коротким, але вкрай змістовним висновкам цих авторів про дослідження В. Зеньковського, однак зазначимо, що вони, на жаль, з одного боку, не врахували, що мислитель навпаки обстоював думку про цілісність і творчості, і особистості письменника, а з іншого, пройшли повз те, що він вважав найсуттєвішим у Гоголя, тим, що вирізняло його з-поміж інших мислителів – його проект «оцерковлення життя», що був не розумовою побудовою, а безпосереднім сприйняттям життя [7, с. 37], став його особистим життєвим шляхом: «Те, що є особливо прекрасним у Гоголі, – це те, що він не зробив з релігійної теми предмет теоретичних чи художніх зображень, але прагнув перш за все знайти правду для самого себе, здійснити цю правду в самому собі» [5, с. 263]. На наш погляд, таке «вживання» Зеньковського в творчість і особистість видатного письменника стало можливим, оскільки він сам обстоював ідею про нищівні наслідки секуляризації культури для людства та вважав «оцерковлення життя» нагальною потребою суспільства [10]. Він тому приділив стільки уваги Гоголю в своїй творчості, що вбачав у його житті приклад усвідомлення необхідності й намагання бути християнином у всьому. Мета даної статті якраз і полягає в тому, щоб показати місце і значення гоголівської теми (на прикладі монографії «М. В. Гоголь») в творчості В. Зеньковського, основним сюжетом якої, як зазначалося, була тема секуляризації культури та її подолання.

Що розмисли про М. В. Гоголя мали суттєве значення для мислителя, доводить той факт, що він присвятив вивченню творчості письменника, за його власними словами, більше 40 років – з студентської лави і фактично до кінця свого життя. Про це ж свідчать і його твори різних років, починаючи з публікації «М. В. Гоголь в його релігійних пошуках» 1916 року в  журналі «Христианская мысль», що була частиною втраченої внаслідок вимушеної еміграції до Західної Європи книги про Гоголя, написаної свого часу для видавництва «Путь» [2, с. 136-139]. Уже за кордоном гоголівська тема була продовжена Василем Зеньковським у численних публікаціях, зокрема в роботі «Російські мислителі та Європа. Критика європейської культури у російських мислителів» (1926), статтях «Гоголь як мислитель» та «Естетична утопія Гоголя», що вийшли друком німецькою мовою в 1932 році, розділі в фундаментальній праці «Історія російської філософії» (1948-1950) і нарешті, як завершення й узагальнення попередніх роздумів, – у монографії «М. В. Гоголь» (1961).

Така вірність обраному сюжету, окрім вже згадуваного бажання звільнити особистість Гоголя від спотворюючої стилізації, мала й іншу не менш вагому причину – життєво суттєву для обох тему православної культури. Вже у вступі до монографії «М. В. Гоголь» В. Зеньковський окреслює найхарактерніші помилки в дослідженні гоголівської теми: зосередженість на зовнішній стороні творчості письменника (в той час як вона є оболонкою, за якою прихована суть) [5, с. 143]; твердження про «релігійну кризу» в житті Гоголя після постановки «Ревізора» в 1836 році (насправді ж  він ніколи не відходив від релігії, однак той перелом, що стався в його житті, означав, що тепер на зміну роздумам над релігійними темами прийшла потреба жити, «стоячи перед Богом») [5, с. 149]; протиставлення Гоголя як митця і як мислителя (натомість для самого письменника єдність його поглядів була безсумнівною) [5, с. 152]. Тут же автор говорить і про основну тему для Гоголя – релігійне переображення культури, «переробку проблем культури у світлі Православ’я, його вчення про свободу, про соборність» [5, с. 152], за що вже вкотре називає митця «пророком православної культури». Констатуючи, що ця тема на той час була новою й чужою для сучасників письменника, що «він геніально та сміливо, всупереч всьому, чим жила його епоха, поставив її», Зеньковський робить висновок: «Головний пролом в безрелігійному розумінні був пробитий саме Гоголем, і в цьому його головна заслуга в історії російської культури» [5, с. 154].

Намагання подолати вказані стереотипи визначили дослідницьку стратегію В. Зеньковського: він поєднав у своєму останньому творі, присвяченому М. Гоголю, вивчення його художньої спадщини, його теоретичних статей та його особистості, щоб довести нерозривну єдність у ньому митця, мислителя та людини. Висновок про те, що Гоголя не зрозуміли як митця, оскільки протиставляли в ньому художника й мислителя, автор обґрунтовує докладним аналізом його творчості. Визнаючи, що Гоголь був реалістом у зображенні дійсності, відзначаючи неабиякий «дар» слова, притаманний йому, Зеньковський вважає ці його творчі особливості засобом для реалізації зовсім інших завдань, які за своєю суттю не потребували того, «до чого зобов’язував, до чого схиляв його зовнішній реалізм» [5, с. 184]. Саме тому для дослідника видається безцільним вивчення словесної майстерності Гоголя самої по собі, без аналізу того, які художні завдання вирішував він її засобами. Вивчення ж цих завдань змушує визнати багатоплановість творчості Гоголя, неминучість поєднання в ньому реалізму та романтизму: «Підпорядкування мистецтва тим вимогам, які складались спочатку в естетичній, а потім релігійно-моральній свідомості Гоголя, видає в ньому невиправного романтика, який не здатен до благодушної об’єктивності, а весь час “пред’являє рахунок” життю, вимагає від нього відповідності ідеалу… Романтик у Гоголі тим повніше висуває свої вимоги життю, чим правдивіше в сенсі зовнішнього реалізму виступало в його оповіданнях життя» [5, с. 186]. Отже, своєрідність Гоголя як художника слова полягає в тому, що змалювання реальності в нього тісно пов’язане з романтичним прагненням до ідеалу і водночас – з ідейними пошуками того, як його досягти, виходячи з реального стану речей.

Саме тому В. Зеньковський другий, найбільший за обсягом, розділ своєї книги присвячує Гоголю як мислителю, не поділяючи як думку тих, хто вважав письменника далеким від «радості пізнання» (як Д. Овсянико-Куликовський), так і тих, хто знаходив у нього «завершене світобачення» (як К. Мочульський). На його думку, у Гоголя було декілька надзвичайно важливих і значущих ідей, які, однак, не набули завершеності, не склались у цілісний світогляд, але «не тому, що у Гоголя не вистачило необхідної розумової сили, а тому, що проблематика, якою він був зайнятий, була складніша, ніж це йому здавалося, ніж це здається багатьом і нині» [5, с. 236]. Такими ідеями автор вважає тему про християнські шляхи життя і творчості, а також пов’язану з нею критику секуляризму, що є «головною хворобою сучасності». Василь Зеньковський сам констатує спільність своїх розмислів з ідейними пошуками Гоголя, відсилаючи читача до свого етюду «Наша епоха» (1952), де детально описано як причини секуляризації, так і її симптоми [6]. Тут же він дає лише стислий опис секуляризму, в тому числі й у його відношенні до католицизму й Православ’я: «європейська культура жива і творчо сильна тим благовістям, яке світу приніс Христос, лише вони її й надихають, але здійснити їх вона прагне своїми шляхами, мимо й поза Церквою. Що секуляризм виявився на Заході неминучим наслідком однобічної середньовічної церковності, це, звичайно, є беззаперечним, але Росія жива й трималась духом Православ’я, для якого чуже все, що призвело на Заході до розриву між Церквою та культурою» [5, с. 236]. Саме тому прагнення Гоголя розкрити значення Православ’я для життя і культури автор називає геніальним, а йому самому віддає «почесне місце зачинателя усієї цієї течії», до якої відносить і себе.

Характеризуючи в цілому своєрідність Гоголя як мислителя, Василь Зеньковський вбачає її у поєднанні в його ідейних пошуках романтичних і реалістичних установок. У перший період свого ідейного життя письменник зазнав значного впливу німецької романтики, притаманного їй естетичного гуманізму. Однак досить швидко Гоголь критично переосмислює його, зрозумівши й показавши відсутність у реальному житті безумовного зв’язку між красою й моральністю. Згодом він дійде висновку, що єдність естетичних і моральних запитів можлива лише через релігійну сферу.   Зеньковський надзвичайно високо оцінює естетичні погляди Гоголя, називаючи їх «надзвичайним вкладом в історію російської естетики – і в аналізі естетичних порухів людської душі, й в розкритті суттєвої позаморальності цих порухів, і, нарешті, в його поглядах на співвідношення мистецтва й духовного життя» [5, с. 238]. Цей період ідейного життя письменника вирізняється естетичною критикою сучасної йому культури. Саме з естетичної точки зору він обґрунтовує неприпустимість вульгарності в житті, викриває згубний вплив моди в культурі як руйнування традиції, констатує таку рису сучасності, як нівелювання суспільних цінностей («ми маємо дивний дар робити все нікчемним»).

Другий період ідейних пошуків Миколи Гоголя, що почався після усвідомлення обмеженості естетичного гуманізму, Василь Зеньковський характеризує як перехід від естетичної критики культури до критики її секулярного характеру, проявом якого є втрата й заперечення її зв’язку з Церквою. При цьому солідарність дослідника з поглядами митця проявляється у гранично чітких за своїм змістом узагальненнях критики секуляризму: «вся сучасна цивілізація пов’язана, через своє входження в життя й творчість людей, з тим, що Церква нині не визначає шляхів їх так, як це випливає з Христового вчення» [5, с. 239]. Саме усвідомлення цінності християнства для людського життя у всіх його проявах не лише вирізняло Гоголя серед його сучасників, але й, за словами Зеньковського, свідчило про пошук не номінального, не символічного, а дійсного торжества Православ’я.

Дослідник акцентує особливу увагу на тому, що висновки письменника про початок переображення життя через переображення особистості, співпадають з основоположним принципом християнства: «Християнство не може увійти в життя ззовні, через зовнішні реформи життя, – воно може змінити життя лише через окремих людей» [5, с. 239]. При цьому Гоголь абсолютно у дусі християнства вірив у здатність будь-кого до переображення, основою якого є духовна міць, притаманна кожному, оскільки він є образом Божим. Відтак його не хвилювали зовнішні суспільні реформи, а, отже, закиди, наприклад у Д. Овсянико-Куликовського, щодо його байдужості до загальноєвропейських ідейних течій є безпідставними, тому що хід його розмислів йшов у зовсім іншому напрямку. А саме – Гоголь був поборником «спільної справи», «оцерковлення життя», але в межах існуючих умов суспільного життя, бо вважав їхню зміну несуттєвою, тому що, на його думку, кардинальне перетворення дійсності обумовлене «релігійним переломом в кожній окремій душі».

В. Зеньковський віддає належне М. Гоголю як мислителю за те, що він розгледів у невідповідності господарювання християнським принципам «найфатальнішу сторону сучасності». І тут, вбачаючи вихід у внутрішньому переображенні кожного окремого господаря на засадах християнства, Гоголь, за словами вченого, створює нову утопію – утопію «праведного господарювання», залишивши поза увагою навіть саме питання про реформу соціального устрою. «Ідея служіння Богові через правильне й розумне господарювання, – пише Зеньковський, – є самою суттю утопії Гоголя, який все частіше й частіше під кінець життя розвивав думку, що всі люди – «поденщики» у Бога. По суті, це є лінією релігійно-соціальної думки – у віднесенні до Бога всього процесу господарювання. Якщо всі люди – «поденщики», то немає ніякої «власності» (бо все належить Богові), немає й не повинно бути місця для утилітарного чи епікурейського підходу до господарювання» [5, с. 240]. Те, що дослідник кваліфікує ідею «праведного господарювання» у Гоголя як утопію не є випадковим, оскільки в результаті власних роздумів над темою «оцерковлення життя» він дійшов висновку про його неможливість без створення осередків православної культури. Така думка у Зеньковського виникла після того, як він зрозумів не «нейтральність», а ворожість секулярної культури до релігії, намагання через об’явлення релігії «особистою справою» загнати її у «індивідуальне підпілля», позбавити «права голосу» в культурі в будь-якому сенсі. Саме це зумовило розробку ним системи культурного дуалізму як забезпечення співіснування у суспільстві одночасно релігійної і безрелігійної культур [8, с. 213].

Оцінюючи в цілому перехід М. Гоголя до релігійного світобачення, В. Зеньковський називає його ідейним, а не сентиментальним. І, що найважливіше, Гоголь не просто декларував «вищу правду християнства», а «перш за все для себе самого вступив на шлях релігійного життя, а раз вступивши на цей шлях, він прагнув… розкрити й для інших правду та силу релігійного розуміння життя і для особистого, і для історичного життя… Він залишається й донині «вчителем життя» не у висновках і формулах його пошуків, а в самому зверненні до Бога, до Христової правди» [5, с. 241].

Відтак дослідження, проведене В. Зеньковським, виявило, що єдність М. Гоголя як митця і мислителя ґрунтувалась на цілісності його особистості, для якої власні переконання стали життєвою стратегією. Унікальність цієї видатної людини  полягала не лише в тому, що він був «пророком православної культури», а й в спробі зреалізувати цю ідею у своєму житті, що вирізняло Гоголя й з-поміж тих, хто її обстоював. За словами дослідника, «він не зробив з релігійної теми предмет теоретичних чи художніх зображень», оскільки «шлях Гоголя йшов від споглядання до дії, від бачення усілякої неправди в житті до переображення життя» [5, с. 263]. Це стало для нього «справою життя», по відношенню до якої літературна творчість була не основною, а підрядною, була способом її здійснення, тому з часом література й перестала домінувати в його внутрішньому житті. Відтак реальне намагання перебудувати своє життя на християнських засадах спричинило релігійну зміну в Гоголі – від певного позаконфесіоналізму до досвідного переконання у тому, що істина Христова у повноті збереглася у Православ’ї, а не до суто конфесійного його звеличування. Аналізуючи особистісні риси Гоголя, які сприяли тому, що його життєвий шлях став саме таким, В. Зеньковський вирізняє з-поміж них його самостійність, важливість «бути самим собою» (що завжди призводило до «переростання» ним впливів зовнішнього середовища), та потребу діяти, що проявилась у переображенні його власного внутрішнього світу та у ідеї «суспільного служіння».  При цьому автор слушно зауважує: «Центральність ідеї «служіння» визначалась не самою ідеєю «служіння», а глибокою потребою «включитись» у якусь «справу», щоб знайти самого себе» [5, с. 252]. Водночас прагнення Гоголя до цілісності переконань і життя, до знаходження «дійсного себе» стало причиною трагізму останнього періоду його життя, пов’язаного із спаленням рукопису другого тому «Мертвих душ»: «Сам Гоголь, в діалектиці його релігійних пошуків, не знайшов справжньої рівноваги між художньою творчістю і тим таємничим процесом переображення світу, яке пов’язане з християнською ідеєю» [5, с. 260].

Завершуючи багатомірне дослідження гоголівської теми в контексті своїх розмислів про православну культуру, В. Зеньковський розкриває значення Гоголя, перш за все, як особистості, оскільки саме вона визначила в ньому і митця, і мислителя: «Можна відкидати ідеї Гоголя, його ідеї про «праведне господарювання», можна не поділяти його суворого осудження усілякої вульгарності, але не можна не схилитися перед глибиною його стояння перед Богом, його прагненням стати кращим, вмістити ту правду, яка відкрилась йому в серці. Тому Гоголь великий не лише у своїй творчості, в своїх пошуках, але великий і в своєму житті… В ньому є саме пророцтво про те, як слід жити й діяти…» [5, с. 264].

Дослідження В. Зеньковським творчості, ідей та особистості М. Гоголя, на нашу думку, є одним з найважливіших «епізодів» в розвитку основної теми його власних роздумів – православної культури, «оцерковлення життя». На прикладі М. В. Гоголя він намагався проаналізувати, як можлива така культура, й показати, що «оцерковлення життя» не є певним ідеологічним проектом, певною мовною декларацією, а «справою життя», переображенням особистості в усіх її вимірах. Водночас це й певна «підказка» для тих, хто вивчає й вивчатиме творчу спадщину самого Василя Зеньковського: щоб зрозуміти його творчість слід враховувати, що вона тісно пов’язана з розвитком його особистості, з його служінням справі «оцерковлення життя», де існує нерозривна єдність між його науковими дослідження і суспільно-церковною діяльністю.

Список літератури

1. Белозерова А. В. Диалектика художественного и религиозного в творческой эволюции Н В. Гоголя. Автореферат диссертации на соискание ученой степени кандидата философских наук [электронный ресурс] / А. В. Белозерова // Режим доступа: http://www.dissercat.com/content/dialektika-khudozhestvennogo-i-religioznogo-v-tvorcheskoi-evolyutsii-nv-gogolya

2. Голлербах Е. А. «К незримому граду: Религиозно-философская группа “Путь” (1910-1919) в поисках новой русской идентичности / Е. А. Голлербах – СПб.: Алетейя, 2000. – 560 с.

3. Евтихиева А. С. Гоголь в критике Русского зарубежья. Автореферат диссертации на соискание ученой степени кандидата филологических наук [электронный ресурс] / А. С. Евтихиева // Режим доступа: http://www.dissercat.com/content/gogol-v-kritike-russkogo-zarubezhya

4. Жуков В. Н., Маслин М. А. В. В. Зеньковский о России, русской философии и культуре // Зеньковский В. В. Русские мыслители и Европа. – М.: Республика, 2005. – с. 3-8.

5. Зеньковский В. В. Н. В. Гоголь / В. В. Зеньковский // Зеньковский В. В. Русские мыслители и Европа. – М.: Республика, 2005. – с. 142-265.

6. Зеньковский Василий, прот. Наша эпоха /  прот. Василий Зеньковский // Христианская мысль. – К., 2006. – № 3. – с. 154-177.

7. Зеньковский В. В. Русские мыслители и Европа. Критика европейской культуры у русских мыслителей / В. В. Зеньковский // Зеньковский В. В. Русские мыслители и Европа – М.: Республика, 2005. – с. 10-141.

8. Зеньковский В. В. Система культурного дуализма / В. В. Зеньковский  // Зеньковский В. В. Собрание сочинений. Т. 2: О православии и религиозной культуре: Статьи и очерки (1916–1957). – М.: Русский путь, 2008. – с. 202-226.

9. Сербиненко В. Василий Васильевич Зеньковский / В. Сербиненко // Зеньковский В. История русской философии. – М.: Академический проект, Раритет, 2001. – с. 5-12.

10.  Філіпенко Н. З творчої біографії Василя Зеньковського: еволюція поглядів на причини та наслідки секуляризації культури / Н. Філіпенко // Науковий вісник Чернівецького університету: Збірник наук. праць. Вип. 561-562. Філософія. – Чернівці, 2011. – с. 98-103.