Стаття надрукована в: Назаров І. В. Людина і господарство: проблеми онтології господарства в інтерпретації С. М. Булгакова // С. Булгаков. Розмисли. Творча спадщина у контексті ХХІ століття / За ред. В. Д. Базилевича. – К.: Знання, 2006. – С. 32–48.

У статті аналізується спроба С.М.Булгакова вийти за межі методологічних засад класичної політичної економії, створивши метафізику господарства і його онтологію на основі теоцентричної картини світу.

Актуальність подальшої розробки започаткованої С. М. Булгаковим філософії господарства випливає з тих проблем і протиріч політичної економії, що були окреслені вченим ще на початку минулого століття і так і не знайшли свого задовільного вирішення. Незавершеність економічного знан­ня, що потребує створення метафізики господарства, зводиться на дум­ку Булгакова до двох корінних його вад: обмеженості світоглядно-методологічних засад економічної теорії і впертого небажання вчених-економістів піддати критичній рефлексії матеріалістичну, по суті, аксіоматичну базу своїх концепцій.

“Обмеженість обріїв економічної думки, що виявляється при цьому, виражається не стільки в домінуванні філософії економізму (хоча це доволі симптоматично), скільки в її наївному догматизмі, – зазначав С.М.Булгаков, розуміючи під терміном “економізм” економічний матеріалізм   як  окрему філософську систему, сформульовану марксистами. – Справа виглядає так, немов би догмати економізму є єдиною можливою і самою по собі зрозумілою філософією господарства взагалі. Відтак, завдання філософської критики, насамперед, полягає в тому, щоб розбити цей наївний догматизм і, поставивши його під сумнів, зробити предметом окремого філософського дослідження ”[1, c. 16].

Світоглядний “генофонд” політичної економії, що як окрема дисципліна склалася в період глибокої секуляризації західноєвропейської культури, формували “з одного боку, представники природно-правових вчень з їхньою вірою в неушкодженість людської природи і передустановлену природну гармонію, а з іншого – проповідники утилітаризму – І.Бентам і його учні, що виходили з уявлень про суспільство, як про сукупність розрізнених атомів, представників різних інтересів, що взаємно відштовхуються”[2, c. 343]. Ці вихідні положення, замішані на філософії французького просвітництва, лягли в фундамент класичної школи політекономії, з самого початку позбавивши молоду науку серйозної онтологічної бази – уявлення про Всесвіт, в якому людина розгортає своє господарське зусилля. Що ж до антропологічного  “небосхилу” політекономії і спочатку обмеженого (концепція “природнього права”), то його подальше тяжіння до філософії утилітаризму все більше позбавляло логіку економічного вчинку людини будь-якого етичного виміру. “Економічна людина” А.Сміта – егоїстичний прагматик, внаслідок розвитку економічної теорії набула  рис етично “стерилізованого” гедоніста, який прагне лише до максимілізації прибутку і задоволення своїх бажань, про що яскраво свідчать маржиналістські теорії. На думку швейцарського дослідника П.Ульріха, сучасний мейнстрімівський економікс теж, як правило, нівелює етико-практичні проблеми суспільного господарства, повністю “розчиняючи” їх у логіці функціонування ринкової системи, не торкаючись його метафізичних основ [3, c.115].

Неповноцінність антропологічних і, перш за все, етичних засад економічних теорій була помічена не тільки Булгаковим. З сучасників вченого, чиї імена стали всесвітньо відомими, слід назвати М.Вебера і В.Зомбарта, які намагалися дослідити вплив етичних орієнтирів, відповідно протестантизму і католицизму, на економічну поведінку представників західної цивілізації. На протязі останніх десятиліть відбувається пожвавлення наукового інтересу до етичних вимірів господарювання, про що свідчать численні публікації М.В.Соміна, М.В.Смахтіна, М.Р.Елоян та ін. в російському часописі “Философия хозяйства”, наукові розробки Інституту господарської етики (Університет Сант-Галлен, Швейцарія) на чолі з професором П.Ульріхом, відділу етики господарського життя Інституту філософії Польської Академії Наук, очолюваного В.Гаспарським.

Що ж стосується більш фундаментальних і складних проблем онтології господарства (онтологія – вчення про буття), то на їхнє ос­мислення після С.М.Булгакова мало хто наважувався. Виключенням з цього “правила”, у всякому разі на теренах країн пострадянського простору, стала плідна робота академіка Російської академії природничих наук, заслуженого діяча науки Російської Федерації, професора Московського державного університету Ю.М.Осіпова і великої групи російських вчених, згуртованих навколо очолюваних ним Центру суспільних наук при МДУ, лабораторії філософії господарства економічного факультету МДУ і Філософсько-економічного вченого зібрання, чиї роботи регулярно публікуються в часописі “Философия хозяйства”. Старанне уникання іншими вченими саме онтологічних проблем економіки (хоча без цього не можна побудувати і обґрунтованої господарської етики) не є чимось дивним, бо при зануренні в них людський розум неминуче виходить за вузькі межі емпіричного досвіду на такий метафізичний простір, де він упирається в граничні питання про ієрархію цілей і межі творчої свободи особистості, похідні від бачення релігійної перспективи покликання людини. Інакше і не може бути, тому що відчуття трагічної різниці між тим, що людина може, і тим, що вона повинна, є вже невід’ємним аспектом відносин людини і Бога, де свобода особистості межує зі свободою її Творця, а також перетинається з об’єктивною логікою природніх процесів, закладених Богом у підґрунтя Всесвіту як їхні закони. Секуляризація європейської культури, яка протягом останніх століть склала, на жаль, певну “традицію” і глибоко вплинула на економічну науку, зробила рефлексію такого рівня майже неможливою для більшості вчених-економістів, але грізні процеси сучасного етапу економічної історії людства, що іноді, набуваючи передапокаліптичних рис, вражають випередженням господарських звершень над їх осмисленням, знову і знову повертають нас до метапроблем,  над якими билася творча думка С.М.Булгакова сто років тому:

– що є людина у всесвіті, з чого складається ієрархія цілей її буття і які з них може бути досягнуто з допомогою економічних методів, а які  – ні, в чому полягає специфіка її економічного відношення до об’єкту, тобто труд, осмислений у термінах суб’єкт-об’єктних відносин;

– чи існують об’єктивні межі економічної могутності людини і її втручання у  внутрішню логіку буття об’єкту праці, наскільки “кордони між свободою і необхідністю в діяльності людини “еластичні” на протязі  економічної історії людства;

– наскільки глибоке онтологічне “коріння” має рабство як феномен економічних відносин, або в більш широкому контексті – наскільки неминучим є в економіці нерівноцінний розподіл ролей між людьми, класами, націями і т.ін.

Саме перелічені вище проблеми онтології господарства і складають коло дослідницьких завдань статті. Загальною ж метою дослідження був розгляд цих питань на основі православного віровчення в перспективі бачення всесвіту і людини в ньому як творіння Божого, покликаного не тільки для вирішення тимчасових земних проблем, а й до обоження і безсмертя. В пошуках відповідей автор лише частково міг спертися на роботи С.М.Булгакова “Философия хозяйства” і “Свет Невечерний”, одночасно полемізуючи з ним стосовно методологічних підходів. Причиною цієї полеміки була засуджена постановами Московської Патріархії (1935 р.)  та Архієрейського Собору в Карловіцах (1936 р.) софіологічна концепція Булгакова, що надто тяжіла до античної онтології єдності Бога і світу і наклала сильний відбиток на його філософію господарства, фактично нівелюючи категорію свободи і не даючи змоги пояснити існування зла. Полемізуючи з софіологією Булгакова і її проявами в його спробах грандіозних узагальнень щодо суті господарських явищ, автор спирався на послідовно православне тлумачення відносин Творця і тварі, творчих ідей Бога і сутностей реальних тварних форм, зокрема, викладених у працях відомого православного богослова ХХ століття протоієрея Георгія Флоровського.

Що стосується першого блоку питань, які можна звести до проблеми: яке місце займає людина у всесвіті, і чим є її господарське відношення до наявного буття, то слід зазначити, що С.М.Булгаков був одним з небагатьох, хто послідовно розглядав господарство як сукупність цілеспрямованих дій людей в царині творіння Божого. Як головну ознаку, що виділяє господарство на тлі інших процесів всесвіту, він висував “трудове відтворення або завоювання життєвих благ, матеріальних чи духовних, на противагу даровому їх отриманню”[1, c. 87]. Отже ознакою, що конституює господарство, є труд, всі попередні визначення якого Булгаков вважає незадовільними. Сам вчений визначає труд якнайширше “як актуальність, як дієва воля, як активний вихід за власні межі”[1, c. 88], або перекладаючи це твердження на філософську мову, він називає труд “живим зв’язком між суб’єктом і об’єктом, мостом, що виводить я в світ реальностей і нерозривно єднає його з цим світом”[1, c. 126] *. С.М.Булгаков не поділяв наполегливих спроб класиків політичної економії розмежувати поняття продуктивної і непродуктивної праці, що вело до значного обмеження її предмету лише сферою, де розгортається праця продуктивна, результат якої втілюється в матеріальному продукті. На відміну від них, Булгаков вважав господарським будь-який процес вольового, цілеспрямованого втручання суб’єкта в об’єктивну реальність, незалежно від того, тисне він на її речовий субстрат, чи пізнає, змінює зовнішню предметність, або власні свідомість і тіло: “Господарство, по суті, включає в себе людський труд у всіх його застосуваннях від чорнороба до Канта, від орача до астронома”[1, c. 87].

Наголос на протилежності трудового зусилля і спонтанного руху єства, дозволяє С.М.Булгакову підкреслити надзвичайно важливий водорозділ,  що розмежовує господарство як цілеспрямовану діяльність людини і гармонійні, “людинорозмірні” процеси створеної Богом природи, які немов би “наповнюють” господарство зсередини, створюють його підґрунтя, тобто зробити наголос на онтологічній відстані між трудом і даром Божим людині в рамках самого господарства. “Господарству як трудовому відтворенню і поширенню життя протилежна природа як сукупність дарових (для людини) «природних» сил життя і його зростання, – пише він з цього приводу. – Не господарським актом народжується людина, розвивається в утробі матері і росте після народження, зміцнюючись у своїх фізичних і духовних силах, усвідомлюючи в собі сили духу. Не господарством звершуються різноманітні процеси в природі, не господарством, нарешті, створений цей всесвіт”[1, c. 149].

Таким чином, попри свою видиму всеприсутність, господарство, на думку С.М.Булгакова, не пронизує буття наскрізь, а становить лише певний шар реальності, під яким міститься софійна основа універсуму – царина процесів, замислених Богом-Творцем. Будь-яке господарське зусилля  закінчується там, де починається нерукотворне, збувається поверх нього і без цього останнього неможливе. Але якщо всесвіт наповнений софійними процесами, виникає питання – навіщо тоді господарство, навіщо потрібна корекція наявного стану речей з боку людини? Відповідь на це запитання примушує заглибитись в софіологію С.М.Булгакова, тісно пов’язану з його концепцією створення всесвіту. Булгаков уявляв космос як “художнє відтворення передвічних ідей (κόσμος νοητός), які в своїй сукупності утворюють ідеальний організм, Божественну Софію, ту Премудрість, що була перед Богом при створенні світу…”[1, c. 149]  На думку Булгакова, ідеї, що існують в Божественній Премудрості, являють собою універсальні взірці, ніби ідеальні “матриці”, що задають сутнісні риси всіх створених форм. Сукупність софійних ідей – natura naturans, складає органічну ієрархію, чільне місце в якій належить ідеї людини. Мислитель тлумачив створення всесвіту як занурення Божественної Софії у “ніщо”, укон (ονκόν) – онтологічний вакуум, що його Бог-Творець полягає поряд з Собою. Запліднений софійними ідеями укон перетворюється на меон (μήόν), матерію, насичену потенціями виникнення всіх індивідуальних форм.

Феномен господарства, в його теперішньому вигляді, як “праці в поті чола”, зумовленої необхідністю подолання господарюючим суб’єктом певних властивостей об’єкту праці, що не дозволяють останньому “вписатися” в потреби і цілі людини, Булгаков пояснює гріхопадінням праотців. Бачення гріхопадіння Адама і Єви як головної причини нинішнього аномального стану Всесвіту, коли ворожа природа загрожує смертній відтепер людині голодом, холодом, епідеміями і т.д., співпадає з біблійною традицією, але самому гріхопадінню автор “Філософії господарства” дає неправославне тлумачення, яке, накладаючись на суттєві софіологічні викривлення християнської концепції творіння ex nihilo, фактично зводить нанівець творчу свободу людини. Хід булгаковської думки приблизно такий. Оскільки ідея людини увінчує ієрархію софійних ідей  універсуму, то внаслідок порушення першими людьми Божої заповіді весь космос “зміщується” відносно своєї розумно-софійної основи (natura naturans) і зазнає часткового омертвіння, через те, що первісне “ніщо” (укон), яке в момент творіння “прослоїло” буття створених форм, виривається з підпілля всесвіту і, так би мовити, щільніше облягає, стискуючи, деформуючи їх. Через те природа спотворюється на рівні своєї змертвілої поверхні, стає неконгруентною людині і її потребам, набуває механічних і хаотичних рис, перетворюючись в natura naturata. Але на рівні сутності і людина, і природа залишаються, на думку Булгакова, неушкодженими, тому що спотворити Божественні першообрази творіння і самої себе людина в своїй свободі не владна. “Небо” κόσμος νοητός, світ умоглядний, нетлінний і вічний, перебуває в недосяжній для гріха сфері, понад усяким буттям, і софійними променями, буттєвими своїми енергіями зв’язує його, рятує від розпорошення, оберігає його від всезгубних війн розлюченого хаосу – ніщо. Гріхопадіння відбулося лише в нижчому центрі софійного життя, в творінні з його онтологічним центром – людиною”[4, c. 228], – писав С.М.Булгаков у роботі “Свет Невечерний”. Відштовхуючись від цього, він вважає, що їх здійснює людина з метою “підкорегувати” ушкоджену наслідками гріхопадіння феноменальну оболонку буття, зняти наліт небуття, смерті з софійної в своїй основі тварі, привести матеріальну оболонку речей у відповідність з їхніми ідеальними першообразами. Саме ці останні – ідеальні взірці, відображені у свідомості господарюючих суб’єктів як цілі їхньої діяльності, і задають конкретні напрями економічного перетворення природи, і, таким чином, людина, за Булгаковим, не може додати щось від себе в цей процес: “Людська творчість не містить тому в собі нічого метафізично нового, вона лише відтворює і відновлює з наявних, створених уже елементів та по віднаходжуваним, відновлюваним, але також наперед даним взірцям”[1, c. 159].

Зазначений підхід настільки однозначно вирішує проблему меж господарської самостійності людини, що фактично позбавляє її свободи. Булгаківська  онтологія універсуму і  господарського відношення людини до нього надто статична, бо вона сягає корінням у “панорганізм” софійних ідей, які у своїй тотожності належать одночасно і Богу і космосу, є і сукупністю ідей  Творця про космос і сутнісною основою всіх тварних форм. Відсутність онтологічної відстані між творчими ідеями всесвіту, які належать Богу і сутностями реальних речей (за що о.Сергій Булгаков був підданий справедливій критиці з боку Православної Церкви), “стискує” людину настільки, що фактично не дає їй у господарстві вільно ворухнутись, примушує її настільки лінійно рухатись по орбітам софійних ідей, що лишається незрозумілим, як стає можливим у світі зло і, зокрема, його нескінченні втілення у витворах  господарської фантазії людства – від ядерної, хімічної і бактеріологічної зброї до клонів і іншої продукції генної інженерії. Адже всім здравомислячим людям ясно, що останні аж ніяк не вкорінені у творчому задумі Господа і, більш того, прямо суперечать йому.

Вихід з цього протиріччя, що виникає кожного разу, коли відбувається спроба поєднати концепцію всеєдності (яка тяжіє до пантеїзму і була характерною для російської філософії останньої половини XIX – першої половини XX ст.ст.) з ідеєю особистої свободи, неможливий. Тут необхідно вибирати або ідею всеєдності, сутнісної тотожності Бога і світу і жертвувати свободою, або наполягати на категорії свободи і відмовлятись від ідеї всеєдності, однією із різновидів якої є софіологічна концепція. Саме православне вчення про створення світу ex nihilo, яка протистоїть софіології, дозволяє обґрунтувати ідею свободи людини у створеному Богом всесвіті найбільш послідовно.

Православна концепція творіння ex nihilo не наділяє “ніщо” ніяким змістом, цим твердженням запроваджується ідея про те, що Бог творить всесвіт, не використовуючи при цьому аж ніякого ресурсу, навіть взятого зі Своєї Власної Природи. Відносини, що ґрунтуються на природній (сутнісній) єдності, притаманні лише Іпостасям Пресвятої Трійці, тому що Бог-Отець передвічно народжує Сині і ізводить Святого Духа, наділяючи Їх Власною Природою (сутністю). Відношення ж Творця до тварного космосу в чомусь подібні до відносин скульптора і статуї, природи яких різні, але розумна воля скульптора, занурюючись у іншу природу, формує її на свій розсуд з тією відмінністю, що Бог-Творець в акті творіння всесвіту не спирається на будь-яку зовнішню реальність і творить її з абсолютного нуля (і природу, і форму). Таким чином, в основі космічного буття лежить не Божественна (софійна Природа), а Воля Творця, що іменує неіснуюче як існуюче і відтак надає тварним формам буття. Це взаємодія не сутнісна, а енергійна. В святоотецькій філософії (Св.Максим Сповідник (580–662), Св.Григорій Палама (1296–1359) енергіями називаються конкретні прояви (властивості) носія однієї природи, які розгортуються в іншій природі. Енергії Бога, що лежать в основі творіння є конкретні, направлені Волею Бога прояви його Сутності поза її межами в іншоприродному по відношенню до Нього космосі. Бог свідомо виходить за власні межі і творить Всесвіт, взаємодіючи з його формами лише на рівні вольових проявів Божественних енергій, на ессенціальному рівні завжди залишаючись трансцендентним Всесвітом. При цьому і конкретні Божественні енергії, або ідеї  творення, що викликають до буття і безперервно живлять всі космічні форми, не співпадають із сутностями останніх, бо навіть пронизуючи космос, вони завжди залишаються проявами  іншої по відношенню до нього Божественної Природи. Реальні ж сутності створених форм є лише віддзеркаленнями творчих задумів Бога стосовно них, Божественних ідей, але нескінченна відстань між першими і другими не знімається ніколи. Як зазначав з цього приводу відомий православний богослов, сучасник о.Сергія Булгакова, протоієрей Георгій Флоровський (1892–1979) “тварні істоти є іншоприродні образи і подоби Божественних ідей, до яких вони причетні... У творінні виводиться з неіснуючих нова реальність, яка стає носієм Божественної ідеї, і здійснити її повинна в своєму власному становленні... Треба з усією строгістю розрізняти тварне ядро речей і Божественну ідею про речі”[5, c. 145].

Таким чином, православна концепція енергійної взаємодії Творця зі всесвітом набагато динамічніша, ніж булгаковська софіологія. Вона розглядає Божественну ідею, що задає “параметри” будь-якої істоти або речі, не як “вживлену” в неї сутність, що у будь-якому випадку “страхує” її від спотворення, а скоріше як ентелехію її становлення, як ідеальну ціль, рухаючись в перспективі якої, ця форма досягає повноти через збагачення енергіями Самого Бога. Такий погляд надає онтологічний простір категорії свободи і дозволяє пояснити виникнення зла в світі, не звертаючись до “укона”, “ніщо” як своєрідної негативної субстанції. Якщо взаємодія Творця і людини є вільна, енергійна взаємодія різносутнісних іпостасей, в якій відсутня будь-яка необхідність, закономірність – то така взаємодія може у будь-який момент обірватись, якщо хоч з одного боку не буде на це вільної згоди. Саме таким порушенням енергійної єдності людини з Богом і стає гріх, який тлумачиться в православній традиції як промах, невлучання в ціль, вільне ухилення людини від перспективи руху, що задається її Божественною ідеєю і окреслюється заповідями. Гріхопадіння Адама і Єви  полягало в тому, що самовільно порушивши встановлену Богом заповідь Посту, вони зійшли з окресленої для них Творцем орбіти Богопричастя і, рухаючись далі поза нею, вже не можуть збагачуватися життєдайними Божественними енергіями. Але всяка створена істота онтологічно несамостійна, має виток свого буття в енергіях Бога і тому її стан набуває аномальних рис, як тільки вона втрачає можливість збагачуватись ними. Буття такої істоти неповноцінне, ущербне, зле. Отже, згідно з православним віровченням зло є брак добра, воно не існує як окрема субстанція, протилежна світу наявних форм, а є лише їхнім спотвореним, неповноцінним станом, спричиненим гріхом, що унеможливлює для них енергійне спілкування з Богом.

Гріхопадіння праотців зводить людину з “орбіти” Богопричастя, поза яким виявляється її онтологічна несамодостатність  – вона стає тлінною і смертною. Втрачаючи енергійний зв’язок з Творцем, вона неспроможна підтримувати навіть тимчасове земне буття не поглинаючи матерії і енергій космосу, обтяжена багатоманітними потребами вона “вгрузає” в природу, підкоряється діючим в ній законам. Свобода людини, значною мірою, “тоне” в природній необхідності. Але і природа вже не та, що була до гріхопадіння. Людина була поставлена Творцем на чолі всього творіння, і саме її рух до обоження повинен був призвести до збагачення Божественними енергіями усього космосу, зробити все творіння духоносним і нетлінним. Гріхопадіння Адама призводить до того, що вся природа повною мірою втрачає свою першозданну добротність, людинорозмірність, а, після Божого прокляття землі, плоди останньої стають непридатними для задоволення людських потреб без  болісної обробки їх – “праці в поті чола”. З цього протиріччя – між обтяженістю людини потребами і “неконгруентності” наявного (після гріхопадіння) стану речей цим потребам, і народжується господарство як сукупність спроб і засобів його вирішення. Труд людини спрямований на те, щоб, подолавши опір матеріалу, “підігнати” його форму під певну потребу, досягти в рукотворних предметах тимчасового примирення між обтяженою потребами людиною і спотвореним Всесвітом. Про які ж ідеальні “софійні взірці” речей може йти мова, коли ці речі являють собою засоби пристосування фрагментів природи до людини в її падшому, неідеальному стані? Чи можна, відкинувши булгаковське твердження про софійну тотожність творчих ідей Бога і сутностей створених форм, вважати, що після гріхопадіння їхня глибинна природа залишається неушкодженою? Відповіді на ці питання потребують подальшого богословського, філософського і економічного дослідження. Але вже зараз ясно, що відсутність Божественної основи в створеному космосі відкриває набагато ширший простір для господарської творчості, ніж вважав С.М.Булгаков – в межах закладених Богом в природу законів, людина ладна суттєво перекроювати природу, викликаючи до буття такі процеси, як розщеплення атомного ядра, або клонування організмів, створювати генних мутантів і нові віруси, яких явно не було у Божественному плані світобудови.

Проте, абсолютизація економічної могутності людини є теж невірною. Людина як створіння Бога, нехай і наділене розумом і волею, все ж таки ніколи не зможе стати на один рівень зі своїм Творцем і тому завжди залишаться   цілі, абсолютно недосяжні для неї. С.М.Булгаков як релігійний мислитель твердо сповідує обмеженість творчих можливостей людини, особливо підкреслюючи три граничні межі, за якими починається сфера теургії – діяння Божого, що ні в якому разі не може бути заміщене людським зусиллям. За Булгаковим, три кардинальних неможливості владно лімітують господарську могутність людства на всіх етапах його історії – не­­можливість творити з нічого; не­­можливість штучно створювати нове життя; не­­можливість господарським способом воскрешати згасле життя. Перший ліміт означає, що людина не здатна будь-що створювати, не спираючись на вже створений волею “ресурс”[1, c. 156–157], під рукою господарюючого суб’єкта завжди присутня надана Богом матерія або енергія, додати чи відняти від якої він нічого не може, хоча й владний скорегувати їхню форму, “підігнавши” її відповідно до своїх потреб. Більш того, людина не могла б втілювати у життя свої цілі і задовольняти потреби, якщо б відначальна структура всесвіту не була б по волі свого Творця людинорозмірною. Повітря, вода, грунт, безліч живих істот і хімічних елементів створені Богом такими, щоб серед них могла жити і господарювати людина, навіть після гріхопадіння.

Неспроможність людини творити нове життя пов’язана з тим, що будучи  сама сотвореною, тобто маючи власне буття як Божественний дар, людина не може відтворити життя на рівні свободного вольового акту – створити живу істоту будь-якого рівня так, як вона творить ту чи іншу бездушну річ: “...Життя створюється тому не господарством, не трудом, а лише народженням, тобто передачею та здійсненням відначально закладеної життєтворчої сили… Творити життя нам абсолютно не дано, хоч мікроскопічну комаху, хоч гомункула в реторті ”[1, c. 161]. Отже, людина має єдину  можливість передавати  і примножувати дар життя, але не на рівні власного єства, яким є зачаття і народження подібних  собі нащадків.

Це стосується питання, чи входить в “компетенцію” господарської діяльності воскресіння померлих. Але тут навіть С.М.Булгаков, що в період написання “Філософії господарства” знаходився під певним впливом ідей М.Ф.Федорова, спочатку не дає чіткої відповіді і тільки в 1917 році в роботі “Свет Невечерний” він остаточно відкидає федоровський проект штучного воскресіння померлих як спробу людини вторгнутись в сферу теургії, замінити акт Божої всемогутності господарсько-магічним зусиллям [4, c. 310]. Критикуючи федорівський  “проект”, С.М.Булгаков відразу ж відкидає варіант створення біологічних “двійників” (немов передбачаючи можливість клонування), зазначаючи, що Н.Ф.Федоров як християнин не міг мати її на увазі. Але він спростовує думку Федорова про те, що після рукотворного відновлення тіл померлих душі повинні, немов би автоматично, повернутися в них, підкорюючись природній необхідності. С.М.Булгаков зазначає з цього приводу, що в смерті не тільки тіло втрачає життєву силу, але й душа втрачає спроможність живити тіло і “відтак воскресіння батьків синами взагалі неможливе, якщо душа повинна сама воскресити своє тіло, або отримати від Бога для цього силу, і ніхто інший не може її в цьому замінити” [4, c. 311].

Але найбільш вагомим християнським аргументом проти ідеї рукотворного воскресіння є та незаперечна для кожного християнина істина, що наші нинішні тіла і тіла воскреслі нетотожні.  Нинішній тілесний склад людини, ушкоджений наслідками першородного гріха, перебуває в аномальному, обтяженому природною необхідністю, тлінно-нестійкому стані, що тяжіє до анігіляції в смерті. Але в Воскресінні наші тіла покликані до преображення по образу Воскреслого Тіла Господа Бога і Спаса Нашого Ісуса Христа. “Та плоть, що підсильна впливу господарської праці, не воскресне в нинішньому вигляді, її відділяє від Воскресіння поріг смерті або „зміна” їй рівноцінна для людей, що смерті не звідали, „Говорю Вам таїну: не всі ми помремо, але всі перемінемося одразу, в одну мить, при останній трубі.” (1 Кор. 15:51–52), – пише С.М.Булгаков. – Ось тієї „перміни”, яка , по суті, є новим актом Бога над людиною, саме й не може здійснити господарська праця, а тому і проект Федорова, якби далеко не зайшла регуляція природи, силами природними і людськими нездійсненний”[4, c.313].

В розмислах С.М.Булгакова про обмеженість господарських можливостей людини фактично вирішується проблема ієрархії цілей людського буття. Близькозорому матеріалістичному погляду сучасників може здатись, що життєві цілі людини вичерпуються її господарськими можливостями і те, що недосяжне у господарстві, неможливе взагалі. С.М.Булгаков доводить, що це не так. Людина покликана до продовження роду і це не дається господарським зусиллям. Більш того – людина покликана до обоження і безсмертя, досягнення яких тим більше не може бути господарським актом. Воно дарується людині Самим Богом через Боговтілення, Хресну  Смерть і Воскресіння Спасителя і наслідується вірними Церкви Христової через Причастя Його Воскреслих Тіла і Крові.

І останнє. Наприкінці своєї роботи “Философия хозяйства” С.М.Бул­­гаков робить висновок, що економіка не може бути гуманною. В ній завжди присутній нерівноцінний розподіл ролей між господарськими суб’єктами, поділ на переможців і переможених, на володарів і рабів. Булгаков не був першим, хто побачив цей антагонізм, до нього це зробив К.Маркс, але автор “Философии хозяйства” вказав на найглибше онтологічне коріння цього явища – на гравітацію першородного гріха, який фактично “отруїв” економічну історію людства. Обтяженість людини матеріальними потребами в оточенні не конгруентної цим потребам природи прирікає її на рабство її стихіям, на болісну “підгонку” речей під людські потреби. Через це на протязі усієї економічної історії між людьми точиться запекла боротьба за право споживати блага, створені чужими руками, боротьба за розподіл і перерозподіл багатства. “Над людиною тяжіє прокляття..., бо що ж як не прокляття – ця неволя розумних істот у мертвої, неосмисленної, чужої їм природи, ця вічна небезпека голоду, злиднів і смерті, – зазначав С.М.Булгаков, – і це прокляття залежності від природи породжує нове, ще зліше прокляття, економічне рабство людини людині, вічну ворожнечу між людьми через багатство”[1, c. 297]. Ні  економічний прогрес, ні революції, ні реформи не владні усунути протиріччя між людиною і природою в їх спотвореному гріхопадінням стані, що знов і знов проявляються в асиметричних відносинах між суб’єктами господарювання, чи-то між рабами і їхніми володарями в Стародавньому Римі, чи-то між громадянами країн “золотого мільярду” та іншіми жителями Землі, чиї ресурси використовуються за безцінь на користь перших. Це корінне протиріччя буде зняте тільки в есхатологічній перспективі людства волею Самого Бога, який відновить людину і всесвіт в їх неушкодженому стані.

Проведене дослідження дозволяє зробити ряд висновків.  С.М.Булгаков був першим з вчених-економістів, хто наважився критично осмислити парадигмальні установки класичної політекономії і суттєво розширити світоглядні обрії цієї науки, зв’язавши методологію дослідження господарства з християнською традицією. Людина увінчує творіння Боже і має покликання до обоження і безсмертя, яке  завершує ієрархію її цілей і не вирішується господарським шляхом. Булгаков формулює три великих неможливості, що лімітують господарську діяльність: 1) людина не може творити „з нічого”; 2) вона не владна долати смерть; 3) господарським способом не можна творити нове життя. Саме господарство не „пронизує” універсум наскрізь – останній наповнений замисленими Творцем людинорозмірними процесами, які створюють спонтанне підгрунтя для свідомих зусиль людини. Суть господарства в його нинішньому вигляді С.М.Булгаков виводить з аномального стану людини і всесвіту, що склався внаслідок гріхопадіння праотців: природа стає „некогруентною” численним матеріальним потребам, що відтоді обтяжують людину, внаслідок чого з’являється необхідність забезпечувати рівновагу між ними ціною „праці в поті чола”. Останній момент визначає трагічність економічної історії людства, її наповненість боротьбою за право задовольняти свої потреби за рахунок господарських зусиль інших, нерівноцінний розподіл ролей в економіці.

Разом з тим, слід відзначити відчутний вплив засудженої Православною Церквою софіологічної концепції на булгаківську онтологію господарства. Прийнята в ній ідея сутнісної єдності Бога і всесвіту фактично зводить нанівець поняття свободи, не дозволяє розкрити проблему зла, суттєво звужує оцінку господарських можливостей і господарської відповідальності людини. Однак, творчий внесок С.М.Булгакова в переосмислення методологічних засад економічної теорії дуже вагомий. Поставлені ним проблеми і окреслені в „Философии хозяйства” напрямки  їх теоретичного розв’язання в жодному разі не втратили свого значення і сьогодні потребують серйозної уваги науковців.

 

 

1. Булгаков С.Н. Философия хозяйства // Т. 45. 2. Булгаков С.Н. Народное хозяйство и религиозная личность // Булгаков С.Н. Сочинения : В 2-х т. – М., 1993. – Т. 2. 3. Ульрих Петер. Пути ориентации в экономическом мышлении : Интегративная хозяйственная этика / Философия хазяйства. Альманах центра общественных наук и экономического факультета МГУ. – М., 2003. – Январь-февраль. –  № 1. 4. Булгаков С.Н. Свет Невечерний  : Созерцания и умозрения. – М., 1994. – С. 228. 5. Фроловский Г., прот. Тварь и тварность // Фроловский Г., прот. Догмат и история. – М., 1998.