Публікація: Назаров І. В. Формування «мейнстрімівської» моделі економічної поведінки і економічного знання в контексті кризи західнохристиянської та православної цивілізацій // Філософія фінансової цивілізації: людина у світі грошей: Матеріали V Міжнародних філософсько-економічних читань (28-29 травня 2012 року, Ірпінь). – Львів, 2012. – С. 448-460.

І. Цивілізаційний підхід

Як відомо, з другої половини ХІХ століття в працях вітчизняних мислителів М. Я. Данилевського та К. М. Леонтьєва починає формуватись нова парадигма осмислення періодизації історії, альтернативна лінійній прогресистській моделі, яка набула поширення в університетських колах Західної Європи. З їхнього погляду, історія людства розпадалась на низку циклічних «сюжетів» зародження, розвитку та занепаду макроспільнот споріднених народів, названих ними «культурно-історичними типами», або цивілізаціями. Через декілька десятиліть ці ідеї знайшли в Європі таких яскравих послідовників, як О. Шпенглер і А. Тойнбі, що завершили формування нової цивілізаційної парадигми філософії історії. Попри певні відмінності концептуальних підходів і тлумачення термінів, що мали місце у цих дослідників (М. Я. Данилевський здебільшого використовував термін «культурно-історичний тип», А. Тойнбі – «цивілізація», О. Шпенглер вживав термін «культура», вважаючи цивілізацію фінальною стадією інволюції культури), всі вони сходилися у тому, що цивілізація (культурно-історичний тип) – це сукупність народів, які тяжіють один до одного внаслідок своєї релігійно-культурної ідентичності, яка виокремлює їх у неповторну спільноту на тлі всього іншого людства. Структуру цивілізації складають ті відносини, через які кожна людина реалізує себе в історії, – релігійні, культурні, господарські, державно-правові, сімейні. Провідну роль в забезпеченні цивілізаційної ідентичності відіграють релігійний та культурний виміри історичного буття, оскільки саме вони об’єднують великі маси людей в єдиному неповторному історичному «жесті» (О. Шпенглер) попри всі національні, класові, майнові та інші антагонізми, що живлять відцентрові тенденції, призводячи врешті-решт до дезінтеграції культурно-історичного типу. К. М. Леонтьєв, О. Шпенглер і А. Тойнбі сходились у тому, що занепад цивілізацій відбувається поряд з антропологічною катастрофою, коли первинна «клітинка» будь-якої цивілізації – особистість, відмовляється жити у «вертикальних» вимірах історичного буття – релігії та культури, віддаючи перевагу економічному вектору, все ґрунтовніше «вгрузаючи» в горизонтальну площину економіки і права.

«В сучасній літературі під “цивілізацією” (від лат. civitis – громадянський, міський, культурний) розуміють схожий характер духовного, соціального та культурного життя тієї чи іншої групи країн і народів, – вказує на сучасне розуміння цивілізаційного підходу М. С. Толкачов. – В економічному відношенні цивілізаційний підхід – це дослідження суспільного виробництва з точки зору духовних цілей соціуму, його релігії, культури, звичок та звичаїв» [1, с. 145-146]. Слід зазначити, що автор даної статті здійснює своє дослідження, сповідуючи християнську парадигму історії, в основі якої лежать такі беззаперечні для кожного християнина онтологічні факти, як гріхопадіння праотців Адама і Єви та Боговтілення Господа нашого Іісуса Христа. Цивілізаційний підхід в такому світоглядному контексті є не що інше, як:

–                   ствердження ієрархічності цілей людського існування, де контакт з Богом  є визначальним: жертвувати життям у Бозі неможливо, оскільки тотальність цієї втрати не може бути компенсовано жодним «виграшем» в економічному, владному, сімейному чи культуротворчому вимірі;

–                   вміння бачити будь-які напрямки діяльності людини з точки зору «загального знаменника», яким є релігійний критерій.

У цьому контексті цивілізація є особливим, неповторним способом «вписування» людини, роду, народу в історію, їхньої адаптації до суворих історичних реалій вигнання з раю, що несуть гнітюче тавро гравітації первородного гріха. Цей спосіб неповторний, бо люди, зібрані під духовним «куполом» цивілізації, у такий спосіб шукають Бога , чи Він Сам відкривається їм, або ж так вони помиляються, відсторонюючись від Бога. Але «перебування цивілізації в зеніті» означає, що знайшовши контакт з Небом, справжній чи примарний, ці люди намагаються адаптуватися до суворих життєво-історичних реалій, «не випадаючи» з фокусу Абсолютного. Не сходячи з цього фундаменту, вони хочуть господарювати, воювати, будувати державно-правові відносини, народжувати й виховувати дітей, писати вірші та наукові трактати.

ІІ. Цивілізація Середньовіччя: «перебування в зеніті»

Що означало «перебування цивілізації в зеніті» в період Середньовіччя? Це було вміння вирішувати всі земні завдання виживання народу в історії, не полишаючи релігійного фундаменту, свого роду подвиг історичного «стовпництва».

На той час було досягнуто максимального «центрування» всіх напрямків життєдіяльності людини в історії навколо релігійного надзавдання, яке зв’язувало в тугий вузол усі інші траєкторії людської діяльності – державні, господарські, сімейні та культурні відносини.

Це означало:

–                   в духовній сфері: жорстку теоцентричну систему світобачення, в основі якої було Православ’я у Візантії, а згодом – у Київській та Московській Русі, католицизм – у Західній Європі;

–                   в державній сфері: «симфонію» Церкви і влади у Візантії (хоч і небездоганну), в руських землях – великокнязівську, а згодом царську вертикаль державної влади, освячену релігійно-есхатологічною ідеєю «третього Риму», що, в свою чергу, копіювала візантійський взірець імперської владної ієрархії; в західному світі – чисельні «Священні імперії» романо-германських народів водночас з посиленням влади Пап у ХІІ-ХV стст., які поставили формально світських імператорів та королів в ранг «васалів» Римського престолу, запровадили інквізицію з її репресивними методами;

–                   в культурній сфері: теоцентрична культура – візантійська та руська ікона, храмове будівництво, монастирська монополія писемної культури в руських землях; схоластика, готика в архітектурі, християнська література в Західній Європі;

–                   в сімейній сфері: християнський шлюб, що мав за наслідок багатодітні сім ’ї та традиційне виховання в них;

–                   «аскетична» (багато в чому через обмеженість продуктивних сил) аграрна, значною мірою натуральна економіка, де основною цінністю була земля – універсальний нерухомий ресурс, з яким не могло конкурувати жодне рухоме майно. Що стосується Росії, то в цей період більше ніж 90% населення «жило в досить статичному аграрному суспільстві, структурованому феодальною ієрархією земельної власності та особистої залежності (кріпосним правом). Домінувало натуральне господарство, головний ресурс якого – земля, був нерухомим не лише в фізичному, але й у метафізичному сенсі – в більшості випадків він не відчужувався за гроші, а лише передавався з покоління в покоління генетично пов’язаних володарів та користувачів ( відповідно – поміщиків та об’єднаних в общини кріпосних селян), успадковувався. але не продавався. При цьому переважна частина населення Російської держави не була залучена до товарно-грошових відносин і не знала економічної конкуренції. Нерухомій ієрархії землеволодіння відповідала й нерухома, невідчужувана, така, що не продавалась і не купувалась на виборах, влада – самодержавна монархія… Людина стояла віч-на-віч перед чимось величезним і справжнім, що не залежало від її волі, зримо несло в собі безперечний логосно-онтологічний заряд, що свідчив про Премудрість Бога, який визвав творіння до буття» [2, с. 178].

ІІІ. Точка «неповернення»

Святе Письмо свідчить: наслідком гріхопадіння праотців стали тлінність і смертність людини, її обтяженість чисельними матеріальними потребами, що, поєднуючись з спотворенням проклятої Богом землі, прирікають людину на безперервну працю «в поті чола», яка є болісним стрижнем будь-якого господарства, а, отже, й усього історичного процесу. Не сприймаючи цю накладену внаслідок гріхопадіння аскезу, люди ведуть між собою безперервну боротьбу за право споживати речі, вироблені чужими руками. Переможець цих змагань стає «модератором» виробничого процесу (рабовласником, феодалом, підприємцем), в той час як переможений – підневільним донором додаткового продукту (рабом, кріпосним селянином, найманим робітником). І якщо універсальними скріпами цивілізації є релігія, культура та влада, то двома останніми її зв’язує переможець у цій битві, який будує земний град. Ця перемога господаря над рабом незмінно перебуває в земному фундаменті всіх цивілізацій, в тому числі й християнських, вона по суті протистоїть Пасхальній перемозі Христа над смертю, яка отримана шляхом Його жертовного самозречення заради нашого спасіння. На євхаристичному наслідуванні цієї Перемоги заснована Церква Христова, яка проходить через земну «плоть» цивілізацій, що виникають, розвиваються та кола псують, будучи «заміновані» перемогою еліт над виробниками. Таким чином, в історії православної цивілізації ці дві перемоги протистоять одна одній. І якщо Церква Христова неповторно окреслює духовний силует цивілізації, надаючи їй спрямованість у надмирне, в радикальний прорив кордонів гріха й смерті, що заблокували земне людство, то перемога господаря над рабом, з самого початку відкидаючи тінь гордині та нелюбові, моментально ставить перед переможцем потенційного ворога в образі переможеного тією мірою, якою останнього полонили цінності земного града. Така перемога може бути лише пірровою. «І якщо він, перемігши, стає  більш гордим, перемога його несе перед собою смерть…, – писав про перемогу над ближнім, що перебуває в фундаменті земного града, блаж. Августин. – Бо він не може, залишаючись постійно, владарювати над тими, кого зміг підкорити собі перемогою» [3, с. 71]. Бумеранг насилля та смерті неминуче повернеться й уразить того, хто його метнув: варвари прийдуть у Рим й зруйнують його, а раби рано чи пізно повстануть, знищивши власність, державність і культуру своїх володарів.

Ще К. М. Леонтьєв помітив, що «розмивання» уособлюючого людську масу цивілізаційного образу завжди пов’язане з егалітарними рухами, тобто з виходом на арену історичної творчості широких народних мас, із спробами «третього стану» економічно, політично, культурно, а іноді й релігійно самоствердитися. Цей процес почався приблизно 500 років тому в Західній Європі й означав повстання «ренесансної» людини проти всіх і всіляких ієрархій, що скували, як їй здавалось, розвиток середньовічного суспільства. Якщо розглянути зазначену тенденцію в термінах основних координатних осей, що задають мірність цивілізаційних просторів, то їй відповідали:

–                   в релігійному плані – незгода з канонічною будовою та практикою католицької церкви, що проявилася у формі протестантизму;

–                   в культурному плані – протест проти центрування культурного, філософської та наукової творчості навколо релігійного ядра, що призвів до виникнення секулярної культури (італійський гуманізм був першим етапом, потім настала черга раціоналістичної новоєвропейської філософії, французького просвітництва і т. д.);

–                   в державно-політичному та соціальному плані – руйнація станово-монархічного устрою суспільства в ході буржуазних революцій (нідерландської, англійської, французької), що були проведені «третім станом», який досить швидко емансипіювався;

–                   в економічному плані – протест проти спадково закріпленої феодальної ієрархії нерухомої земельної власності й, загалом, вихід на чільне місце в економіці (з переходом від переважно натуральної, аграрної економіки до економіки ринково-індустріальної, капіталістичної) капіталів у грошовій. ліквідній, акціонерно-рухомій формі. Якщо для середньовічної людини – селянина й феодала, головною цінністю була земля, то з нового часу багатство почало ототожнюватись з рухомими активами (товарами та грошима).

Як зазначає З. Е. Скринник, існував певний зв’язок між розростанням економічного вектору та впливом європейської банківської еліти і антицерковною «культурною революцією, що дістала назву «Ренесансу»: «На початку XIV ст. було ліквідовано орден тамплієрів, що створив першу в світі систему банківських послуг для обслуговування хрестових походів. Імпульс, який тамплієри надали розвитку грошового обігу в Середньовічній Європі, продовжився в розвитку нової мережі банківських установ, створеної банківськими сім’ями північно-італійських міст-держав Пізи, Венеції, Верони та Генуї. Збагачуючись, банківські сім’ї вкладали гроші в предмети мистецтва й старовини – витвори культури Древнього Риму та Греції. Вони виплачували власні стипендії, фінансували мистецтво, використовували класичні знання, твори мистецтва, стиль домашнього вжитку, що належали до дохристиянських часів, щоб у такий спосіб дистанціюватись від релігійних ідей, підкреслити, що мають владу завдяки своїм комерційним підприємствам і нічим не зобов’язані Церкві. Гуманізм Ренесансу сформувався як культура торговців і банкірів, центром Відродження, як і банківської справи, була Флоренція. На вершині розквіту Флоренції як банківського міста в 1422 р. в ній працювало 72 міжнародні банки. Ось тоді й почалося протистояння, про яке нерідко говорять як про характерну рису життєвого світу сьогоднішньої людини: протистояння масової свідомості, сформованої на загальних принципах добра, з раціональним індивідом, який саме завдяки розсудку є вмілішим, ліловішим, практичнішим, здібнішим, впевненішим, “має волю, але не духовність”(В. В. Ільїн)» [4, с. 65].

Таким чином, історія нового часу виявилася перманентним повстанням європейської людини проти усіляких ієрархій, неминуче пов’язаних з внутрішнім бунтом проти об’єктивно заданої людині ієрархії смислів. Не знайшовши легітимного місця для категорії свободи у віровченні католицької церкви, західноєвропейці зробили пошук свободи самоціллю й почали шукати її поза Церквою, не розуміючи, що свобода вибору – це ще не істина, хоч істина і є справжньою свободою, свободою життя в Бозі.

IV. Ідеологія прогресу: історія без Бога

Як відомо, всі описані вище «тектонічні зсуви», що відбувались в Європі за доби пізнього Середньовіччя, співпадають із стрімким подрібненням предметного поля філософії, яка з «легкої руки» Фоми Аквінського вже декілька століть мала статус «автономної» сфери природного розуму. Однією з нових галузей знання, що, немов молоді пагони дерева, стрімко віддалялися в своєму розвитку від стрижневого «стовбура» християнської культури, була політична економія, про яку С. М. Булгаков дуже влучно сказав, що вона «належить до наук, що не пам’ятають свого духовного родоводу. Біля її колиски стоять, з одного боку, представники природно-правових вчень з їхньою вірою в неушкодженість людської природи й наперед установлену природну гармонію, а з іншого – проповідники утилітаризму – І. Бентам і його учні, що спиралися на уявлення про суспільство як про сукупність розрізнених атомів, представників різних інтересів, що взаємно відштовхуються» [5, с. 348].

У своїй відомій праці «Філософія господарства» С. М. Булгаков, відзначаючи амбітні претензії політичної економії формулювати дороговкази історичного розвитку, вказує на її вузькі, по суті матеріалістичні вихідні постулати, названі ним «догматами економізму». «Обмеженість обріїв економічної думки, що виявляється при цьому, виражається не стільки в домінуванні філософії економізму (хоча це доволі симптоматично), скільки в її наївному догматизмі, – зазначав С. М. Булгаков, розуміючи під терміном “економізм” економічний матеріалізм   як  окрему філософську систему, сформульовану марксистами. – Справа виглядає так, немов би догмати економізму є єдино можливою і самою по собі зрозумілою філософією господарства взагалі. Відтак, завдання філософської критики, насамперед, полягає в тому, щоб розбити цей наївний догматизм і, поставивши його під сумнів, зробити предметом окремого філософського дослідження» [6, с. 812-813].

«Догмати економізму» починають формуватись ще в надрах «фізіократії» (паралельно з розвитком філософії просвітництва, однією з течій якої був деїзм) і потім переносяться їхнім вірним учнем і послідовником А. Смітом в англійську класичну політичну економію. Сформульовані як окрема філософська система К. Марксом і Ф. Енгельсом (з суттєвою корекцією, що полягала в заміні ідеалу похідної від інституту приватної власності ліберально-ринкової моделі ідеалом планової економіки, в основі якої – усуспільнення засобів виробництва), вони надовго переживуть марксизм, так і залишившись після його краху в арсеналі неокласики, неоінституціоналізму та інших течій сучасної економічної теорії. Тому потрібно чітко визначити їх, назвати своїми іменами, прослідкувавши, під якими категоріальними «личинами» одні й ті самі застарілі ідеї виступають на різних етапах розвитку економічної думки. Не маючи змоги розглянути в короткій статті всі аксіоми, з яких випливає ультраліберальна модель економічної та соціальної поведінки індивіда (для якої характерна абсолютна впевненість, що саме вона призведе до всезагального блага), зупинимося лише на двох з них – концепції природного порядку і концепції «економічної людини» (homo economicus).

Ще в ХІХ столітті відомий дослідник історії економічної думки І. В. Вернадський зазначав, що «фізіократія є цілою філософською системою, перелитою у форму економічних положень» [7, с. 443]. Ядром цієї системи є теза «l’ordre naturel des choses» – «природний порядок речей». Згідно з цією філософією, природа підкорюється певним законам, які діють також у соціумі та історії, набуваючи вигляду «природного права». Ці закони тлумачилися як вічні, такі, що не залежать від волі людей і політичної влади. Теорія «природного порядку» розвивалась невідривно від філософії деїзму Вольтера, Руссо, Монтеск’є – і не випадково двоє останніх були визнаними теоретиками природно-правових концепцій природно-правових концепцій, зокрема теорії «суспільного договору». Відомо, що деїсти висунули ідею «Бога-годинникаря», Який, створивши всесвіт, заклав у нього оптимальні закони, але усунувся від будь-якої участі в закономірному плині подій. Оскільки ці закони «автоматично» регулюють всі відносини між людьми, значення всіх інститутів, що певним чином обмежують свободу індивіда, насамперед, Церкви та держави, ними заперечувався.

Недивно, що вже у Ф. Кене з’являється теоретичний «предок» смітіанської «економічної людини». Кене вважає, що досконале господарювання полягає в тому, щоб досягти максимальної вигоди при найменших витратах, і, якщо кожен виробник буде діяти саме так, реалізуючи лише свій економічний інтерес, – економічний порядок у суспільстві покращиться. Світ рухається сам по собі, й бажання насолоди, що притаманне індивіду, лише надає динаміки суспільному прогресу. Звідси випливає й відоме гасло фізіократів «laissez faire» – «не заважайте», згодом підхоплене класичної політичною економією в особі А. Сміта.

Далі, «пройшовши школу» Ієремії Бентама, цей раціонально-утилітарний «атом» суспільних відносин з’являється в теоретичній схемі А. Сміта під ім’ям «економічної людини» – егоїстичного прагматика, влучно названого С. М. Булгаковим «рахунковою лінійкою інтересів». Ця абстракція людської істоти, від якої А. Сміт аналітичним «скальпелем» відсікає релігійно-етичний вимір, совість, національну, сімейну і будь-яку іншу позаекономічну ідентичність, може налякати читача своїм прагматизмом. Така людина буде спокійно стояти біля крематорія в Освенцімі і знімати золоті коронки з трупів, або продавати наркотики чи «надувати фінансові бульбашки». Одним словом, реалізуючи свій егоїстичний інтерес, homo economicus може залишити навколо себе «вигорілу землю». Але цього ніколи не станеться, заспокоює нас А. Сміт, аргументуючи свій оптимізм другим постулатом «економізму», що є продовженням ідеї «природного порядку», – існує «невидима рука ринку», яка автоматично введе поведінку цього в принципі аморального типу в суспільно прийнятне русло, примусить його якнайкраще задовольняти потреби інших індивідів, пов’язаних з ним суспільним розподілом праці та ринково-конкурентними відносинами.

А. Сміт не дожив до перших криз надвиробництва, які могли б підірвати його віру в природний порядок. Але в нову епоху цей постулат знайшов свого захисника в особі Ж.-Б. Сея, який висунув ідею про те, що кожний продавець є водночас і покупцем, за товари, по суті, заплачено товарами, а в економічній системі завжди є достатня кількість грошей, щоб купити всі вироблені в ній товари. Таким чином, він доводив, що економічні кризи є поверховим «технічним явищем» тимчасової міжгалузевої незбалансованості, і ринок в цілому спроможний врегулювати дисбаланс між пропозицією та попитом.

І Ж-Б. Сей, і тим більше представники австрійської суб’єктивної школи не в усьому погоджувались з англійськими «класиками», піддавши сумніву один з їхніх вагомих постулатів – трудову теорію вартості. Але постулати «природного порядку» і «економічної людини» залишились непохитними. «Австрійці», яким подобався метод «робінзонад», помістили в центрі економічної системи гедоніста, який у такий спосіб розподіляє наявні у нього ресурси, щоб максимізувати насолоду від спожитих благ.

Коли наприкінці ХІХ – початку ХХ століття класика, збагатившись постулатами маржиналізму, трансформувалась у неокласику і стала новою економічною ортодоксією, ні «природний порядок», ні «економічна людина» нікуди не поділися. Просто «природний порядок» почав називатися «станом економічної рівноваги», набувши довершеної форми у постулаті «оптимуму за Парето».

Зрозуміло, що життя раз за разом демонструвало евристичну обмеженість постулатів «мейнстрімівської ортодоксії», і це «підживлювало» нові течії економічної думки, які не погоджувались з ними, – німецьку історичну школу, американський інституціоналізм, кейнсіанство. Історична школа повернула людині, що діє в економіці, національну ідентичність, релігійний та етичний виміри. Американський інституціоналізм «першої хвилі» сконцентрував увагу на тих елементах соціуму, що традиційно залишались поза увагою ортодоксії – організаціях, інстинктах, звичаях, формальних і неформальних «правилах гри», які суттєво впливають на хід економічних процесів. Але ортодоксія продемонструвала свою життєздатність, ще раз поставши наприкінці ХХ століття у вигляді впливової течії – неоінституціоналізму, який досліджує «ефективність інститутів», зберігаючи неокласичну парадигму, так зване «жорстке ядро» неокласики. Воно включає в себе три положення: рівновага на ринку існує завжди і збігається з оптимумом за Парето; індивіди діють раціонально, а на те, чому вони віддають перевагу, не впливають зовнішні чинники. Перше положення означає повернення до «природного порядку», а два інших – до «економічної людини». Цікаво, що  неоінституціоналізм дав поштовх так званому «економічному імперіалізму» – спробі використати вказані «мейнстрімівські» постулати для аналізу неекономічних за своєю природою суспільних інститутів – сім’ї, профспілок, релігійних організацій, урядових установ. Такий підхід загрожує теоретично «знищити» задану Творцем багатомірність людини в найсокровенніших і найсуттєвіших сторонах її буття.

І нарешті страшний теоретичний удар, який завдав ортодоксії Д. М. Кейнс, визнавши, що реальна ринкова економіка являє собою швидше «природній безлад», ніж «природний порядок», був успішно подоланий мейнстрімівським «трендом» розвитку економічної думки наприкінці ХХ століття. Мова йде про «монетаризм», «економічну теорію пропозиції» та «теорію раціональних очікувань», що склали теоретичну базу неоконсервативної політики Р. Рейгана в США, М. Тетчер – в Великобританії, А. Піночета – в Чилі та ін. Але глобальна фінансова криза, що «накрила» країни-велетні економічного лібералізму, ставить величезний знак запитання стосовно суто лібералістських засад подальшого економічного розвитку.

Що стосується причин кризи православної цивілізації, до якої належать зокрема Росія та Україна, то в нашому випадку до зазначеної універсальної для всіх цивілізацій хвороби – «замінованої» насиллям станової ієрархії влади та власності, додався також фактор так званого «наздоганяючого розвитку», коли у відповідь на безперервний військовий та економічний тиск західної цивілізації Петро І здійснив радикальну модернізацію державного, військового, економічного, церковно-адміністративного і навіть побутово-культурного устрою країни, різко порушивши при цьому візантійський принцип симфонії між Церквою і державою. Слід зазначити, що держава, яку уособлювала династія Романових (а після 1917 р. Сталін та його послідовники), діяла у відповідності з принципом цивілізаційного самозбереження, оскільки альтернативою цих реформ було колоніальне майбутнє, якщо зважити на історичні виклики 1812, 1914 і 1941 років, а те, чим закінчилася для Православ’я польська колонізація Галиччини і османська – Балканського півострова, відомо всім. Однак реформи Петра І суттєво підірвали вплив Церкви в суспільстві, особливо на його найбільш активну частину – дворянство. Певною мірою Петро І, що прагнув вестернізувати російську еліту, робив це свідомо. Серед заходів, застосованих для послаблення церковного впливу на суспільство, слід відзначити скасування Патріархії, заміненої державною установою – Синодом, що на 200 років обмежило самостійність кліру, секуляризацію церковних земель і т.п. Але особливої шкоди завдало вторгнення держави в серцевину церковного життя, що проявилося в примушенні священників розголошувати тайну сповіді в разі загрози державних злочинів. Це створювало величезний бар’єр між Православною Церквою і освіченим прошарком населення. Свідомість представників дворянства, а згодом і широких верств інтелігенції, що походила з різних станів, значною мірою формується «поза Церквою, поза цінностями Православ’я, поспіхом вбираючи продукти культурного «напіврозпаду» західної постренесансної цивілізації, чужі для власної релігійно-культурної традиції. Зіяючі в людських головах смислові «лакуни» швидко й поверхово заповнювались ідеями французького просвітництва, масонства, уривками гегелівської філософії і, насамкінець, соціалістичними ідеями, що в примітивізмі свого матеріалістичного горизонту прийшлися до міри й зовсім малоосвіченим, але таким, що потерпали від страшенної нужденності людям. І весь цей строкатий «орнамент», зітканий з чужих щодо традиції ідей, ткалося поверх безодні варварства, що визрівало в тій частині народу, яка відійшла від Церкви» [8, с. 127]. Залишається додати до переліку продуктів культурного «напіврозпаду» англійський лібералізм, що разом з ідеями масонства став однією з основ ідеології «кадетів» і «детонатором» першої хвилі революції 1917 року, яка за декілька днів порушила багатовіковий станово-монархічний устрій Російської імперії, прискоривши цивілізаційний злам 1917–1991 років.

Сім десятиліть існування комуністичного режиму докорінно змінили і систему культурних пріоритетів, і саму соціально-економічну структуру суспільства. До найбільш деструктивних його дій слід віднести маргіналізацію позицій Церкви в суспільстві, жорстке блокування Її впливу на освітній та культуротворчий процеси, знищення більшої частини селянства, а разом з цим і підрив традиційного інституту сім’ї (нинішня демографічна катастрофа в Росії та Україні значною мірою є «відлунням» подій 1930–1940-х років). До успіхів комуністичних модернізаторів (хоч їхня ціна настільки велика, що слово «успіх» не є адекватним) слід віднести індустріалізацію, беззаперечне підвищення загального рівня освіти населення та перемогу в Великій Вітчизняній війні. В 1991 році ця сторінка історії була перегорнута, й народи колишнього СРСР стали на шлях відродження. На жаль, і в Росії, і в Україні це «відродження» базувалося на некритичному застосуванні західної ліберальної моделі ринкової економіки, яка в ті часи «неоконсервативного реваншу» – рейганоміки та тетчеризму, сприймалася як панацея, що «автоматично» виведе наші країни з безвиході економічного відставання та бідності. Це була беззаперечна віра в «природний порядок» і «невидиму руку ринку», «економічну людину», яку «мудрий ринок» сам по собі зробить «локомотивом» руху до процвітання суспільства. Наслідком цього ліберально-ринкового романтизму стала побудова олігархічних, вкрай корумпованих суспільств з жахливим розривом у статках вищих і нижчих прошарків населення, деіндустріалізація, маргіналізація середнього класу і пов’язані з нею подальший занепад інституту сім’ї та демографічна катастрофа. При збереженні нинішніх «трендів» динаміки демографічних показників пенсійна система в Україні не витримає перенавантаження старіючого населення приблизно в 2025 році, а «відтік» трудових мігрантів на Захід буде компенсовано тим, що в 2025 році в Україні проживатиме 38% некорінних громадян – переважно вихідців з країн Азії і частково Африки, що принесуть з собою іслам з усіма характерними для цієї релігії політичними та культурними наслідками.

Під тиском перелічених викликів, помножених на глобальну фінансову кризу, яка розпочалася саме в США, тій країні, що була «колискою і полігоном» економічного лібералізму, настав час замислитися, чи вірні його вихідні світоглядні та теоретичні постулати, названі С. М. Булгаковим «наївними догматами економізму». Ось вони: віра в «природний порядок», або «наперед установлену гармонію», в «неушкодженість людської природи», в те, що «невидима рука ринку» автоматично перетворить хибні цілі численних «homo economicus» на рушійну силу побудови «раю на землі» (неважливо, комунізму чи постіндустріального суспільства), віра в те, що основним протиріччям, яке задає драматичну амплітуду свободного вибору людини та історичного сюжету, є дихотомія між стражданням і земним щастям, а не між гріхом і святістю, вічною загибеллю і Спасінням, що є можливим лише завдяки Боговтіленню, Хресній Смерті та воскресінню Господа нашого Іісуса Христа. І якщо спробувати подумки повернутись на 200-300 років назад, коли при зародженні «жорсткого ядра» ліберальної ортодоксії відбулась «здача висот» християнського світогляду, то стане зрозумілим, що сучасна криза Заходу, названа Шпенглером «занепадом Європи», яка втягла в себе й православний світ, була неминучою.

В провалі ліберальної доктрини, при якому ми зараз присутні, немає нічого дивного, адже формувалась вона у хибній світоглядній системі координат, де наявний катастрофічний стан речей – нужденність смертної людини, приватна власність, обмеженість ресурсів і гостра конкурентна боротьба за них, яку ведуть носії вузько егоїстичних економічних інтересів, був проголошений «природним станом речей». Інакше кажучи, на модель ліберального устрою економіки і суспільства була перенесена первинна світоглядна хиба гуманізму і епохи просвітництва – аномальний стан людини, суспільства і світу, що склався внаслідок гріхопадіння праотців, був прийнятий за норму. Категорія первородного гріха випала з наукового дискурсу, а поняття «гріх» було замінено на поняття «конкуренція», «поведінка, спрямована на максимізацію корисності». В цій ринково-конкурентній картині світу діє принцип «переможців не судять». І недивно, що в ній не знайшлося місця Христу, ні як Спасителю, ні як Праведному Судді і переможених, і переможців в боротьбі за «місце під сонцем», ні Його Церкві. Але тільки в Церкві, що є містичним Тілом Христовим, благодать Св. Духа поновлює образ Божий в людині, – і лише навколо такої освяченої людини «випрямляються» всі відносини й згладжуються протиріччя, породжені «природним безладом», або світовим хаосом, що неминуче супроводжує вселенську конкурентну «боротьбу всіх проти всіх». Наша криза, що розгортається біля порогу Православної Церкви, яка протягом століть зберігала неушкодженим догматичне вчення вселенських Соборів, виглядає ще трагічнішою і безглуздішою, ніж «занепад Європи». Ми вмираємо від спраги біля самого Джерела: щоб бути зціленим, потрібно лише назвати речі своїми іменами і повернутись до Христа Спасителя.

Література:

1. Толкачев Н. С. Духовно-нравственные ориентиры мировой экономики // Философия хозяйства. – 2011. – № 3 (75). – с. 141-149.

2. Назаров И. В. Православие и современность: опыты встречи и невстречи // Христианская мысль. – 2009–2010. – № 5. – с. 171-183.

3. Августин. Творения. – Т. 3. О Граде Божием. Кн. 1-13 – СПб.: Алетейя – К.:Уцимм-пресс, 1998. – 600 с.

4. Скрынник З. Э. «Финансовая цивилизация»: тупик или перспектива? // Философия хозяйства. – 2011. – № 3 (75). – с. 63-75.

5. Булгаков С. Н. Народное хозяйство и религиозная личность // Булгаков С. Н. Соч. в 2-х тт. – Т. 2. – М.: Наука, 1998. – с. 348-367.

6. Булгаков С. Н. Философия хозяйства // Булгаков С. Розмисли. Творча спадщина у контексті ХХІ століття. – К.: «Знання», 2006. – 903 с.

7. Вернадский И. Критико-историческое исследование об итальянской политико-экономической литературе до начала ХІХ века // Вернадський І. Витоки: творча спадщина у контексті історії економічної думки в Україні. – К.: «Знання», 2009. – 862 с.

8. Назаров И. В. Свобода против закона: цивилизация на весах Спасения. Монография. – К.: ПАРАПАН, 2008. – 224 с.