Публикация: http://www.katasonov-vn.narod.ru/cultrel.html

§ 1. О несводимости религии к культуре.

Религия вернулась сегодня в наш обиход, стала неотъемлемой частью жизни России. Священники, епископы, Патриарх присутствуют на государственных торжествах, культурных, политических мероприятиях, участвуют в обсуждении программ образования, общественных форумах и т.д. Религия – Православие – как бы стала частью нашей культуры. Также, как ее частью стало присутствие  в информационном поле руководителей и других, так называемых, традиционных религий России… И вместе с этим новым оживлением религиозной жизни, столь значимым для переживаемого сегодня народом, страной и всем миром общецивилизационного кризиса, для философа еще острее встает вопрос: а, вообще, принадлежит ли религия к культуре ? Конечно, у каждой более или менее развитой религиозной традиции – тем более у Православия ! – есть всегда своя культурная составляющая: собственно религиозная культура. В Православии это –  богатейшая культура храмостроительства, школы иконописи, церковного пения, чтения, колокольного звона, православной кухни (особенно постной); но и особая культура молитвы, послушания, монастырской жизни и православной этики в широком смысле слова – все, что охватывается понятием православная культура.

Подробнее...

 

 

Християнізація держави, суспільства та культури в Візантійській імперії сприяла не тільки повній переорієнтації життя та діяльності людини від язичницького світогляду до християнського, але й зумовила зростання процесу створення християнських зразків та канонів у всіх напрямках людської творчості та діяльності, як у церковній, так і у світській сферах, і передусім у мистецтві. Це особливо відчутно було в храмовому зодчестві. І пов’язано це було з тим, що храм у християнстві був, з одного боку, місцем молитви, місцем глибокого спілкування людини з Богом, т. т., найсвятішим місцем, а з іншого – він мав глибоко символічне значення, бо Сам Господь наш Ісус Христос називав храмом Своє Тіло (Ін. 2: 19, 21; Мф. 26, 61; Мк. 14: 58), а ап. Павло храмом називав і кожного зокрема християнина, в якому живе Святий Дух (1 Кор. 3: 16-17; 6: 19), і зібраних разом віруючих, що Духом Святим будуються в оселю Божу (Еф 1: 22-23; 2 Кор. 6: 16). Тому християнський храм – це особливе місце постійної присутності Бога. До того ж, якщо старозавітний храм уже був місцем, де постійно перебував Бог (Пс. 25: 8; 2 Пар. 6: 2; Мф. 23: 21), то наскільки це стосується храму в християнстві, який сам є Тілом Христовим, що просвічує, освячує та обожнює людину. Храм стає символом всього християнства і починає називатися церквою, таким священним місцем, яке протистоїть цьому світу гріха, зла та відроджує і преображає його. А ця ідея храму як священного місця у візантійському богослов'ї створює вчення про храм як священний простір, як окремий неземний Божественний світ, який живе за Божими законами у протилежність земному, що перебуває у злі та беззаконні. За цим вченням християнський храм став трактуватися як мікрокосм, як всесвіт в мініатюрі. Так склалося храмове богослов'я, яке сприяло створенню відповідної форми споруди. За цим вченням виникає храм у виді куба як символ мікрокосму, який увінчується напівсферичним куполом, що символізує собою небо.

Подробнее...

 

Публікація: Н. Г. Філіпенко. Неослов'янофільські тенденції в філософії культури В. З. Завітневича і В. В. Зеньковського (початок ХХ ст.) – Totallogy. – 2009. – №22. – С. 268–284.

В статті досліджується історія такого маловивченого феномену релігійно-філософського відродження початку ХХ ст. як неослов’янофільські тенденції в філософії культури України (на прикладі творчості В. З. Завітневича та В. В. Зеньковського).

В статье исследуется история такого малоизученного феномена религиозно-философского возрождения начала ХХ ст. как неославянофильские тенденции в философии культуры Украины (на примере творчества В. З. Завитневича и В. В. Зеньковского).

In this article the history of such not well known phenomenon of Religious Philosophical Renaissance at the beginning of the XX century as neo-slavophile tendencies in the philosophy of culture of Ukraine is discovered (at the exemple of the works of V. Z. Zavitnevich and V. V. Zenkovsky).

Дискусія, започаткована в ХІХ ст. російськими слов'янофілами та західниками, що в черговий раз загострила питання про вибір шляху розвитку держави та його обґрунтування в суспільній і філософській думці, отримала «нове дихання» на початку ХХ ст. – напередодні і під час першої світової війни, про що свідчить і саме ім'я, яке прийняли ті, хто вважав себе послідовниками О. С. Хомякова, – «неослов'янофіли». В 90-х роках минулого століття, позначених «парадом суверенітетів» на теренах колишнього СРСР, знову постало питання про напрямок і тенденції розвитку новоутворених держав, про ті засади, що їх визначають. Вказане питання не втратило своєї гостроти й сьогодні. Це й зумовлює актуальність вивчення дискусій з цієї проблематики на початку ХХ ст., які залишилися недослідженими й неосмисленими через зв'язок з Православ'ям, що накладало «табу» на вивчення їх у радянські часи. При цьому наукова спадщина, яка перебувала в «зоні замовчування», виявилася настільки значною за обсягом, що ми ще не раз відкриватимемо для себе і нові імена, і нові тексти, і нові проблеми.

Подробнее...

 

 

«Ибо заповедь сия, которую я заповедую тебе сегодня, не недоступна для тебя и не далека; она не на небе, чтобы можно было говорить: "кто взошел бы для нас на небо и принес бы ее нам, и дал бы нам услышать ее, и мы исполнили бы ее?" и не за морем она, чтобы можно было говорить: "кто сходил бы для нас за море и принес бы ее нам, и дал бы нам услышать ее, и мы исполнили бы ее?"; но весьма близко к тебе слово сие: оно в устах твоих и в сердце твоем, чтобы исполнять его».

(Второзаконие 30: 11-14)

Терминами "прямая" и "обратная" перспектива мы пользуемся, когда раскрываем определенные аспекты отличия иконы от картины. Понятием жизненная перспектива обозначается направленность человеческой жизни в ее глубинных, смысложизненных определениях. В данной статье мы попытаемся показать связь этих понятий. Термин "прямая" и "обратная" перспектива будет использоваться нами не только как искусствоведческий, но и как культурологическое понятие, раскрывающее одно из существеннейших проявлений культуры в ее многообразных формах. Явление прямой ли, обратной перспективы, с нашей точки зрения, имеет глубокие корни, лежащие за пределами искусства, а в самом искусстве это явление не ограничивается живописью. Конкретный тип перспективы есть проявление целостного мироотношения человека, имеющее глубинные духовные основания.

Подробнее...

 

Публікація: Філіпенко Н. З творчої біографії Василя Зеньковського: еволюція поглядів на причини та наслідки секуляризації культури // Науковий вісник Чернівецького університету: Збірник наук. праць. Вип. 561-562. Філософія. – Чернівці, 2011. – С. 98–103.

Аннотация. В статье анализируются взгляды Василия Зеньковского на причины разделения Церкви и культуры (экклезиологические изъяны католицизма, ошибочная рецепция им античной философии), его следствия (сциентизм, внерелигиозный гуманизм, культ личности и свободы) и возможные пути их преодоления (в частности, система культурного дуализма) в разные периоды его научного творчества.

Якщо в цілому проаналізувати творчість Василя Зеньковського (1881–1962) – богослова, філософа, психолога, педагога, то стає зрозумілим, що він належить до тих непересічних мислителів, які присвятили своє творче життя одному обраному сюжету і змогли  додумати його до кінця. Про що б він не писав – чи про історію вітчизняної філософії, чи про християнську філософію, чи на культурологічні, або ж педагогічні теми, – таким сюжетом для нього було питання про те, чому виникла смислова «прірва» між Церквою і культурою, які руйнівні наслідки спричинила секуляризація, і як можлива православна культура [7]. Беззаперечна актуальність цієї теми визначається тією глибокою гуманітарною кризою, яка охопила людське суспільство ще з початку ХХ століття. Зазначимо, що творчості Василя Зеньковського присвячено низку публікацій, в тому числі й в Україні [наприклад – 5, 6, 8, 9]. Проблема – в тому, що кожен з дослідників його творчої спадщини, керуючись своїми пошуковими інтересами, вивчає свій окремий сюжет і проходить мимо тієї теми, яка була наріжною для самого мислителя. Мета цієї статті саме й полягає в тому, щоб виокремити основні етапи дослідження В. Зеньковським його головного сюжету –  секуляризації культури та її подолання й окреслити коло тих ідей, які визначили його власне бачення цієї проблеми.

Подробнее...