Публікація: Назаров І.В. Світоглядні основи деяких парадигмальних засад класичної політичної економії // Парадигмальні зрушення в економічній теорії ХХІ ст.: Матеріали ІІ Міжнародної науково-практичної конференції. - К.: Київський національний університет імені Тараса Шевченка, 2015.  - Т. 1. - С.108-111.

 Твердження будь-якої науки, і економічна теорія не виключення, є завжди дедуктивними умовиводами з обмеженого кола апріорних положень, які не мають обґрунтування в межах самої науки та сприймаються на віру. Оскільки ж економічна теорія – напрямок соціального знання, в центрі якого знаходиться людина та принципи її суспільної організації, постулати економічної науки формуються у більш широкому, ніж сфера економіки світоглядному та загальнокультурному контекстах.

На нашу думку, існують два базових постулати, що формують «жорстке ядро» класичної політичної економії – антропологічний (концепт «економічної людини») та соціологічний (вчення про природний порядок речей). В основі обох цих апріорних положень лежав грандіозний світоглядний «зсув», що розвивався в європейській культурі з часів Ренесансу, суть якого полягала в розмиванні християнських уявлень про всесвіт як царину Божого Промислу та людину як образ Божий в ньому.

Публікація: Філіпенко Н. З історії філософської спільноти в Україні: Київське Науково-філософське товариство (1914-1919) // Філософська думка. – 2015. – № 3. – С. 74-88.

 Вивчення тих фрагментів історії філософії в Україні кінця ХІХ – початку ХХ століть, пов’язаних з Києвом, що табуювалися в радянський період, дивним чином співпадає з самим ходом філософського процесу тієї доби: спочатку в фокус дослідницьких інтересів попали окремі персоналії [наприклад, Ткачук, 1997], згодом настав час реконструкції інституціюваної форми філософування, що відтворювала контекст і панораму традицій, в яких творили згадані філософи: спершу – академічної філософії в Київському Імператорському університеті св. Володимира [наприклад, Ґенеза, 2009 ] та Київській Духовній Академії [наприклад, Мозгова, 2004], потому – філософських товариств (Київських Релігійно-філософського (1908-1919) та Науково-філософського товариств (1914-1919)) [наприклад, Филиппенко, 2009], які стали місцем зустрічі і дискусій не лише викладачів філософських дисциплін учбових закладів різних рівнів, а й усіх тих, хто займався, або ж цікавився філософією, так би мовити, непрофесійно (однак, як виявилося пізніше, дехто з них залишив значний слід і в історії філософської думки).

На перший погляд, філософські товариства як неформальні об’єднання, що на початку ХХ ст. виникли в найбільших університетських містах Російської імперії, в тому числі й у Києві, можуть здаватись досить скромним чинником філософського процесу, певним несамостійним додатком до академічної філософії. Можливо, саме цим пояснюється те, що довгий час вони залишалися на периферії уваги дослідників історії філософії[1], однак останнім часом ситуація дещо змінилася.[2]

 Для того, щоб визначити те місце, яке належить філософським товариствам у філософській думці цього періоду, звернемося до свідчення сучасника тих подій – російського філософа Б. Яковенка: «Коли одинадцять років тому (у 1914 р. – Н.Ф.) вийшла остання книга «Логоса», ціла низка ознак свідчила беззаперечно про те, що наближається епоха філософського розквіту в Росії. Мати неабияку надію на це дозволяли, перш за все, суто зовнішні фактори: розмноження та посилена діяльність філософських товариств і гуртків обох столиць, народження нових філософських органів, частіша поява статей філософського змісту в суспільно-літературних і політичних журналах та газетах, зростання кількості різного роду та обсягу філософських публікацій...» [Яковенко, 1925: с. 195].

Доклад прочитан на международной конференции КРФО «Церковь и секуляризм: христианизация и секуляризм (к 1700-летию Миланского эдикта)», проходившей 22-23 сентября 2013 года в Киеве

Начну свое изложение со слов, которыми принято заканчивать и выступления, и статьи, с того, что отец Василий Зеньковский, родившийся в Украине в 1881 году, бывший профессором Университета св. Владимира в Киеве, затем профессором и деканом Свято-Сергиевского Православного Богословского Института и почивший в Париже в 1962 году, является одним из самых современных и актуальных православных мыслителей. Его заслуга в том, что он задал и себе, и всем нам те непростые жизненно важные вопросы, от которых нельзя уклониться, которые обязательно требуют ответа.

Трудные вопросы, поставленные о. Василием Зеньковским, на самом деле, обращены не только к православным, поскольку касаются понимания того, как и почему смысловые установки современного секулярного общества ведут к его саморазрушению.

Доклад прочитан на международной конференции КРФО «Церковь и секуляризм: христианизация и секуляризм (к 1700-летию Миланского эдикта)», проходившей 22-23 сентября 2013 года в Киеве

Данное выступление – попытка подступиться к довольно запутанной проблеме соотношения церковного стиля современных восточнославянских языков и церковнославянского языка.

Для начала следует уточнить содержание понятия «церковный стиль». Как ни странно, определения этого стиля не найти ни в русской, ни в украинской википедии, равно как и в других энциклопедических словарях; в том числе не упоминается он как особый функциональный стиль и в академическом «Лингвистическом словаре» [1].

При сравнении церковного с другими книжными стилями прежде всего выявляется его близость к художественному. Его языковую основу составляют ресурсы особой, молитвенной, художественности, включая различные тропы. Именно в молитвенных текстах церковный стиль предстаёт как эталонный для верующих. Самый простой способ проверить то или иное слово на совместимость с церковным стилем – представить его в молитве. Молитвенный настрой разрушают не только сниженно-разговорные и просторечные формы, публицистические и юридические клише, научные и прочие термины, но и любой языковой элемент, воспринимающийся в сознании русского православного человека как не связанный с церковнославянской стихией. Это не обязательно архаизм и даже не обязательно чистый по происхождению церковнославянизм, но ассоциативная связь с церковнославянским языком должна присутствовать. В определённой степени можно говорить о сохранении и в языковой ситуации современной России черт средневековой диглоссии – функциональной непересекаемости «высокого», предназначенного для общения с Небом, и «низкого», предназначенного для «горизонтального» общения, языков. Разница в том, что в средневековье теоцентрическое сознание наших предков чётко противопоставляло их именно как разные языки, тогда как в новое время высокая церковная лексика стала восприниматься как принадлежность «простого» русского языка.

Подробнее...