Статьи
В этом разделе представлены статьи членов КРФО по богословию и религиозной философии, опубликованные в различных изданиях
Катасонов В. Н. Культура и религия (о границах культуры и ее религиозных истоках)Публикация: http://www.katasonov-vn.narod.ru/cultrel.html
§ 1. О несводимости религии к культуре. Религия вернулась сегодня в наш обиход, стала неотъемлемой частью жизни России. Священники, епископы, Патриарх присутствуют на государственных торжествах, культурных, политических мероприятиях, участвуют в обсуждении программ образования, общественных форумах и т.д. Религия – Православие – как бы стала частью нашей культуры. Также, как ее частью стало присутствие в информационном поле руководителей и других, так называемых, традиционных религий России… И вместе с этим новым оживлением религиозной жизни, столь значимым для переживаемого сегодня народом, страной и всем миром общецивилизационного кризиса, для философа еще острее встает вопрос: а, вообще, принадлежит ли религия к культуре ? Конечно, у каждой более или менее развитой религиозной традиции – тем более у Православия ! – есть всегда своя культурная составляющая: собственно религиозная культура. В Православии это – богатейшая культура храмостроительства, школы иконописи, церковного пения, чтения, колокольного звона, православной кухни (особенно постной); но и особая культура молитвы, послушания, монастырской жизни и православной этики в широком смысле слова – все, что охватывается понятием православная культура. Архімандрит Амвросій (Макар). Візантійське церковне зодчество та спорудження грецькими майстрами київських храмів наприкінці X-XI ст.
Християнізація держави, суспільства та культури в Візантійській імперії сприяла не тільки повній переорієнтації життя та діяльності людини від язичницького світогляду до християнського, але й зумовила зростання процесу створення християнських зразків та канонів у всіх напрямках людської творчості та діяльності, як у церковній, так і у світській сферах, і передусім у мистецтві. Це особливо відчутно було в храмовому зодчестві. І пов’язано це було з тим, що храм у християнстві був, з одного боку, місцем молитви, місцем глибокого спілкування людини з Богом, т. т., найсвятішим місцем, а з іншого – він мав глибоко символічне значення, бо Сам Господь наш Ісус Христос називав храмом Своє Тіло (Ін. 2: 19, 21; Мф. 26, 61; Мк. 14: 58), а ап. Павло храмом називав і кожного зокрема християнина, в якому живе Святий Дух (1 Кор. 3: 16-17; 6: 19), і зібраних разом віруючих, що Духом Святим будуються в оселю Божу (Еф 1: 22-23; 2 Кор. 6: 16). Тому християнський храм – це особливе місце постійної присутності Бога. До того ж, якщо старозавітний храм уже був місцем, де постійно перебував Бог (Пс. 25: 8; 2 Пар. 6: 2; Мф. 23: 21), то наскільки це стосується храму в християнстві, який сам є Тілом Христовим, що просвічує, освячує та обожнює людину. Храм стає символом всього християнства і починає називатися церквою, таким священним місцем, яке протистоїть цьому світу гріха, зла та відроджує і преображає його. А ця ідея храму як священного місця у візантійському богослов'ї створює вчення про храм як священний простір, як окремий неземний Божественний світ, який живе за Божими законами у протилежність земному, що перебуває у злі та беззаконні. За цим вченням християнський храм став трактуватися як мікрокосм, як всесвіт в мініатюрі. Так склалося храмове богослов'я, яке сприяло створенню відповідної форми споруди. За цим вченням виникає храм у виді куба як символ мікрокосму, який увінчується напівсферичним куполом, що символізує собою небо. Блуд А. А. Феноменология исихазма (предварительные наброски)Публикация: http://www.bogoslov.ru/text/1486358.html Чтобы понять себя, следует заглянуть себе в душу. И что мы там увидим? По большей части – ничего хорошего. Поток хаотических мыслей, чувств, противоречивость мнений, безосновность представлений, лживость и двойственность нашего «Я». Страшно смотреть в себя. Сразу же разворачивает вовне, в мир, хочется убежать к «людям», успокоиться в мнимой безопасности внешнего бытия, рассеяться в развлечениях (научных в том числе), т.е. делать все что угодно, только бы не остаться лицом к лицу в себе. И вроде бы ничего и не надо такого сложного делать – просто посмотри вовнутрь и увидь, что там делается. И тогда можно начать познавать себя и надеяться, что познав себя, ты узнаешь мир. Мир как всеобщность бытия и мир как покой, гармонию, согласие, что впрочем – «одно и то же». Но это и есть самое трудное – познать себя истинного, отделив от всего ложного, мнимого, наносного. Філіпенко Н. Г. Неослов'янофільські тенденції в філософії культури В. З. Завітневича і В. В. Зеньковського (початок ХХ ст.)Публікація: Н. Г. Філіпенко. Неослов'янофільські тенденції в філософії культури В. З. Завітневича і В. В. Зеньковського (початок ХХ ст.) – Totallogy. – 2009. – №22. – С. 268–284. В статті досліджується історія такого маловивченого феномену релігійно-філософського відродження початку ХХ ст. як неослов’янофільські тенденції в філософії культури України (на прикладі творчості В. З. Завітневича та В. В. Зеньковського).
В статье исследуется история такого малоизученного феномена религиозно-философского возрождения начала ХХ ст. как неославянофильские тенденции в философии культуры Украины (на примере творчества В. З. Завитневича и В. В. Зеньковского).
In this article the history of such not well known phenomenon of Religious Philosophical Renaissance at the beginning of the XX century as neo-slavophile tendencies in the philosophy of culture of Ukraine is discovered (at the exemple of the works of V. Z. Zavitnevich and V. V. Zenkovsky).
Дискусія, започаткована в ХІХ ст. російськими слов'янофілами та західниками, що в черговий раз загострила питання про вибір шляху розвитку держави та його обґрунтування в суспільній і філософській думці, отримала «нове дихання» на початку ХХ ст. – напередодні і під час першої світової війни, про що свідчить і саме ім'я, яке прийняли ті, хто вважав себе послідовниками О. С. Хомякова, – «неослов'янофіли». В 90-х роках минулого століття, позначених «парадом суверенітетів» на теренах колишнього СРСР, знову постало питання про напрямок і тенденції розвитку новоутворених держав, про ті засади, що їх визначають. Вказане питання не втратило своєї гостроти й сьогодні. Це й зумовлює актуальність вивчення дискусій з цієї проблематики на початку ХХ ст., які залишилися недослідженими й неосмисленими через зв'язок з Православ'ям, що накладало «табу» на вивчення їх у радянські часи. При цьому наукова спадщина, яка перебувала в «зоні замовчування», виявилася настільки значною за обсягом, що ми ще не раз відкриватимемо для себе і нові імена, і нові тексти, і нові проблеми. Назаров И. В. Софиология Сергия Булгакова: pro et contraПубликация: И. В. Назаров. Софиология Сергия Булгакова: pro et contra // Философия хозяйства. – 2012. – № 3. – С. 75-88.
Аннотация. В статье анализируются две концепции творения – софиология С. Н. Булгакова и православное учение о творении мира ex nihilo. Показано, как отклонения софиологической теории от святоотеческой традиции в богословии подрывают основы православной христологии и сотериологии, а также препятствуют осмыслению феноменов свободы и зла в хозяйственном творчестве. Abstract. This article analyses two concepts of creation – S. Bulgakov’s sophiology and the Orthodox doctrine of Creation of the World ex nihilo. The article shows how deviations of the sophiological theory from the patristic tradition undermine the foundations of Orthodox Christology and soteriology, and impedes the comprehension of the phenomena of freedom and evil in economic creativity.
Как известно, не принятая Православной Церковью софиологическая концепция С. Н. Булгакова была впервые развернута им в работе «Философия хозяйcтва». И это не является случайным хронологическим совпадением определенной фазы созревания религиозного сознания мыслителя с написанием им докторской диссертации. Как нам кажется, реализация творческого замысла автора «Философии хозяйства» базировалась на осмыслении отношений, складывающихся в треугольнике «Бог-мир-человек». И поскольку феномен хозяйства «разворачивался» в пределах горизонтальной плоскости взаимоотношений «человек-мир», а вместе с тем оба эти «угла» теоретического «треугольника» обретали у Булгакова статус Божиего творения (о чем на протяжении 150 лет умалчивала классическая политэкономия), вопрос о принципах взаимоотношений Бога и мира неотвратимо выдвигался на первый план. Булгаковская софиология и стала определенной «парадигмой», теоретической «схемой» осмысления взаимоотношений Творца и творения – одной из возможных. |